При поясненні важливих подій сучасні аналітики переважно зосереджуються на розгляді внутрішніх чинників, що безпосередньо привели до цих подій, недостатньо враховуючи зовнішні чинники, хоч саме ці чинники можуть бути вирішальними, визначаючи те, чому саме ця подія сталася, а внутрішні чинники найбільше впливають на спосіб дій учасників події. Зовнішні чинники пов'язані з інтересами найвпливовіших сил, для яких важлива ця подія. Зовнішньою силою, яка має найбільший вплив на все, що відбувається в Московії, є Китай. Його інтереси - якнайбільше використати московитський режим і московитські ресурси для своєї політичної й економічної експансії, передовсім, в країни Європи. Тому путінський режим є страшилкою для Європи та засобом просування китайських інтересів. Вплив Китаю на країни московитського блоку дуже великий і, як показує досвід останнього десятиліття, без його участі не може відбутися жодна значна подія в цих країнах. Не є винятком і "пригожинський бунт". На це вказує і те, що вирішальними у завершенні цього бунту стали дії білоруського диктатора Лукашенка, одного з найслухняніших китайських сателітів.

З самого початку відкритої українсько-московитської війни Китай не був зацікавлений у її тривалому проходженні. Дозвіл Путіну на цю війну було дано виключно тому, що китайські лідери повірили запевненням московитів, що, опираючись на ніби то проросійську налаштованість більшості населення сходу України, підкорити Україну вдасться за кілька тижнів. Про це зараз відкрито кажуть деякі китайські високопосадовці. Проте московити не тільки надовго застрягнули в Україні, але й дедалі ймовірнішим результатом завершення війни видається розвал самої Московії, чого Китаю зовсім не потрібно. Адже хто б хотів знищення свого досить потужного інструмента? А розпоряджатися московитськими ресурсами, передовсім в азійській частині, Китай може і при збереженні РФ. Але істотною проблемою для Китаю в стосунках з путінським режимом є те, що Путін, керуючись реаліями двадцятилітньої давності і перебуваючи під впливою прикрашеної інформації, яку йому подають, не цілком адекватно сприймає свої можливості й дозволяє собі робити те, що хочеться йому самому, не зважаючи на інтереси свого китайського господаря Сі Цзі Піна. А неслухняного слугу приборкують. Китайська політична традиція має досконалі рецепти того, як це робити. Спочатку робиться усне попередження. Далі йдуть конкретні дії, щоб слуга зрозумів, що з ним буде, якщо він не залишить своєї впертості. Відразу міняти слугу недоцільно, адже нового треба певний час готувати й невідомо, чи буде він кращим. Тому ефективніше караючим, але несмертельним, ударом напоумити старого слугу. Ймовірно, що саме таким попереджуючим ударом став "пригожинський бунт". Китаю треба, щоб Московія менше сил витрачала на Україну, з якою їй все одно не вдасться справитися, а більше займалася залякуванням Західної Європи, як от, погрозами розміщення ядерної зброї в Білорусі, активізацією московитської агентури в Європі для захисту китайських і своїх економічних інтересів, намаганнями привести до влади своїх ставлеників, таких як угорський лідер Орбан. Та й перекидання, по крайній мірі, частини "вагнерівців", як найбільш ефективної частини збройних сил, які використовує Московія, в Білорусь, поближче до кордонів країн ЄС, також потрібне Китаю. Й абсолютно небезпідставною є дуже активна реакція польського президента Анджея Дуди на збільшення московитської загрози для його країни.

Отже, дуже ймовірно, що "пригожинським бунтом", який так різко почався і так швидко завершився, московитському псові вказано на його місце в китайській стайні.

Петро Жук
керівник Центру з інформаційних проблем територій