Під час посту вірні традиційних Церков йдуть до сповіді – визнають свої гріхи та розкаюються. Що таке гріх? Які гріхи бувають? Чи бувають більші та менші гріхи? Як священик може простити чужі гріхи?  

1. Що таке гріх? Гріх – це такий вчинок чи думка, яка порушує наміри Божі щодо людства та всесвіту. Біблія каже, що гріх – це беззаконня (1 Ін.3:4). Від початку створення світу Бог не покидав своє творіння напризволяще, а не перестає турбуватися про кожного з нас своїм незбагненним, премудрим і найкращим промислом й до цього дня. Серед іншого, Творець запланував для всього певні правила, дотримуючись яких люди, а разом із ними, все живе у світі, буде насолоджуватися максимальною повнотою буття та тримає максимум своєї реалізації. Виконуючи заповіді Божі – себто, найкращі правила нашого життя – людина не лише статично перебуватиме на певному щаблі свого розвитку та благополуччя, але й має можливості все більше вдосконалюватися, наближатися до Бога та уподібнюватися Йому, досягаючи свого щастя, блаженства в повному богоспілкуванні. Такий процес називається святістю чи обоженням. Однак, існує й протилежний процес – процес духовної деградації чи гріха. Грішник не лише не виконує приписів закону Божого, але й чинить речі протилежні цим чеснотам. Отже, грішник – це ворог намірів Божих, співучасник діл сатани. Сам диявол хоче, щоб люди полюбили гріх, бо кожен наш гріх це бунт проти Творця та його намірів.

2. Які бувають гріхи? Існує кілька способів розрізняти гріхи між собою. Але, звісно, всі вони умовні та мають не стільки практичне, скільки теоретичне значення. Окрім класичних схем поділу на сім чи вісім “смертних” гріхів, можемо говорити про свідомі чи несвідомі гріхи. Існують гріхи, які для малоцерковної людини неочевидні. А тому, мусимо ще й розділяти на свідомі та несвідомі, бо тут задіяна наша воля. Одна справа, коли людина робить помилку не знаючи про неї, а зовсім інша – коли це добре продуманий вчинок. Звідси й ще один поділ – на вільні та невільні. Люди можуть грішити під тиском обставин, а можуть обставини змінювати своїми гріхами. Можна грішити словом, ділом, думкою, жестами, мімікою, натяками. Можна грішити самому, а можна спокушати до гріха інших чи хвалити інших за гріх, або не стримувати від гріха, коли стоїш перед вибором сам чи бачиш вибір інших. Можна говорити про гріхи, як про порушення волі Божої, як злочин перед Творцем, а можна говорити про гріх з позицій пастирського душпіклування. Тоді гріх – це хвороба душі. Власне, саме на цьому акцентували свою увагу древні подвижники благочестя. Вони не тільки говорили про гріх, як хворобу духа, душі та тіла, але упорядкували цілу систему розвитку гріха в людині, навчаючи як його долати. Зокрема, вони навчають боротися не з гріхом, бо це вже плід, реалізація наших пристрастей, але закликають викорінювати в собі ще найменші корінці гріха, його зачатки – гріховні думки, помисли, страсті.

3. Чи існують гріхи, за які нема прощення? Для того щоб відповісти на це питання, слід знову пригадати, що існують два основних підходи до оцінки феномену гріха. Західна Церква сприйняла юридичний, більш формальний погляд на гріх. Мовляв, кожен грішник – це бунтар проти Бога, який повинен бути покараний відповідно до важкості свого проступку. Саме для цього в католицькій Церкві існує чистилище, а також ціла низка чітких канонічних приписів, покарань та покут. Православна, Східна Церква, виробила цілком інший погляд на людину. Наша антропологія – людинолюбна, але категорично жорстка до гріха. Католики, як бачимо, ці речі плутають, ототожнюючи грішника та гріх. Насправді, гріх – це не ми, а наша хвороба, паразит на нашій добрій волі. І звісно, розуміючи те, що гріх це вада та недосконалість, ми не прагнемо людину одразу за цей гріх карати. Грішник уже й так покараний своєю пристрастю. Однак, тут уже треба прямо говорити, що хоча наш Бог – Любов, це зовсім не означає, що Він прощатиме людині її гріхи без покаяння та бажання виправитися. Гріхи – це рани на нашій душі. Говорячи образною мовою, навіть коли Бог захоче нас простити, і реально простить, рани від довгого грішного, нерозкаяного життя можуть залишатися болючими та кровоточити багато років. Бог прощає людині всі гріхи. Однак, треба розуміти, що надто великий досвід життя в грісі є величезною перешкодую людині до її щастя та духовного зцілення. Бог хоче, щоб грішник став святим. Але якщо сам грішник цього не буде хотіти, то насильно врятувати навіть Творець не може. Степінь прощення нашого гріха залежить не від Бога, а від міри нашого покаяння. Немає гріха непростимого, окрім гріха нерозкаяного.

4. Чи бувають гріхи більші чи менші. Тепер, коли ми знаємо,що гріх – це не лише злочин щодо Божих намірів, але й, у певному сенсі, ще й духовно-медичний феномен, то послуговуючись аналогією нам буде легко знайти відповідь і на це питання. Чи бувають менші гріхи? Невже для того, щоб смертельно отруїтись, нам обов’язково пити ціле відро небезпечного трунку? Іноді для цього вистачить чайної ложечки чи навіть кількох крапель. Точно так само для того, щоб погубити душу, зовсім не обов’язково чинити тільки ті гріхи, які прийнято вважати особливо великими та небезпечними. Звичайно, існує величезна різниця між гріхом серійного дитячого убивці й маніяка та гріхом жіночки, яка має пристрасть «випадково» підглядати в чужі вікна чи підслуховуючи розмови сусідів за стіною. Тим не менше, святі отці наголошували, що великі грішники, які мали перед очима свої найбільш страшні, смертні гріхи, в багатьох випадках каялися з більшою силою, отримували Боже прощення, виправлялися та жити цілком новим, святим життям у той час, коли власники «щоденних», «малих», «таких як у всіх» гріхів не бачили у собі нічого поганого, продовжували грішити та рік за роком покривалися гріховним намулом настільки, що до самої смерті жодного разу щиро не висповідалися та після смерті йшли в пекло.

Бог – Любов не прощатиме людині її гріхи без покаяння та бажання виправитися

5. Родовий гріх. У розмові про сутність гріха, неминуче слід сказати і про т.зв. родові гріхи. Цим терміном у православному богослів’ї чимало отців та учителів Церкви окреслювали те внутрішнє пошкодження людини, яке вона успадковує від своїх безпосередніх предків. Оскільки гріх це хвороба духу, душі та тіла, а всі люди між собою тісно пов’язані, зокрема й родинними узами, в багатьох випадках потрібно прямо говорити, що гріх, а точніше схильності до певних пристрастей, передаються чи можуть передаватися від батьків до дітей. Так само, як значні фізичні батьківські вади та хвороби можуть успадковуватися дітьми, так і хвороби душі та духу можуть передаватися з покоління в покоління. Однак, у цьому контексті слід категорично наголосити, що не всі діти приречені нести тягарі батьківських гріхопадінь. Якщо батько був злодій, то діти й дійсно мають усі задатки для злодійства. Однак це зовсім не означає, що ці діти неминуче будуть злодіями. Якщо мати була блудницею, то це зовсім не означає, що її дитина неминуче стане такою ж. Це лише означає, що через нерозкаяність матері чи батька тепер донька чи син стали особливо чутливими та піддатливими саме цій, конкретній пристрасті. Як часто ми бачимо, що діти повторюють життєвий шлях своїх батьків, навіть несвідомо, не думаючи про це та не плануючи це заздалегідь! Пояснити це можна не лише психологією т.зв. батьківських сценаріїв. Швидше за все, самі сценарії зумовлені наявністю в людей цілком конкретних пороків, які передаються спадково. Знання та усвідомлення феномену родового гріха повинно не лише пояснити причини наших багатьох нещасть, і тим більше – не має озлобити нас у ставленні до батьків. Цей урок для того, щоб ми більше думали про власних дітей. Викорінивши в доступну нам міру власні пристрасті, ми не передамо своїм дітям нічого злого. Навпаки! Добре духовне та психічне здоров’я – це найкращий спадок, який ми тільки можемо залишити тим, кого любимо та про кого піклуємося. Діти не несуть юридичної відповідальності за батьківські гріхи. Але вони несуть на собі хрест наслідків батьківських вчинків. За злочин батька до в’язниці заберуть не дитину, а батька. Але дитина змушена буде все життя носити тавро дитини, батько якої сидів у в’язниці.

6. Що таке первородний гріх? Первородний чи першородний гріх – це та внутрішня пошкодженість людської природи, яка виникла внаслідок гріхопадіння перших людей – Адама та Єви після того, як вони злегковажили Божою заповіддю й вкусили плід із забороненого дерева. Звичайно, попри всю анрополоморфічність чи навіть дитячість цього біблійного оповідання, воно описує цілком правдиву духовну реальність. Історія перших людей переповідана нам на доступному нам понятійному апараті розповідає про величезну трагедію, яка сталася з людством. Перші люди переступили заборону Творця, бажаючи утвердитися у власній автономії. Наслідками такого свавілля стало те, що людина вперше познайомилася з гріхом на власному досвіді. Святі отці розповідають, що наслідками вчинку Адама стало набуття людьми нових, небачених раніше духовно-, душевно-, фізичних рис. Ними стали пристрасність, тлінність і смертність. Що це означає на практиці? Люди раніше жили вічно, не вмирали. Після гріхопадіння наші тіла стали смертними. І хоча Адам жив 930 років, настав 931 і він через гріх помер. Також, люди раніше не хворіли. Вони зберігали свій фізичний стан у ідеальний формі, при цьому не докладаючи жодних зусиль. Вони були не старі, і не молоді, а ідеальні – у віці повноти, досконалості та найкращого розвитку. І, звісно ж, все це було наслідком доброго здоров’я душі та духу. Вони не розривалися від пристрастей, не страждали від гріхів. А вже після гріхопадіння наша природа розстроїлася. Замість того, щоб тіло підкорялося бажанням душі, а душа корилася бажанням духу, все в нашому єстві повернулося з ніг на голову. І тепер, тіло керує душею, а душа – духом. Цей гріховний хаос, який почався від прабатьків, у дійсності нікуди не зник. Він передається та множиться у всіх людей, наче ракова клітина. Тому ми всі досі грішимо, хворіємо та вмираємо. Наше завдання – прийняти з Божих рук ті засоби, які необхідні нам для спасіння та долання гріхів у собі. Так само, як родовий гріх – це успадкованість пристрастей та гріховних нахилів від батьків, так першородний гріх – це наша причетність до гріха Адама. Родовий гріх долається власним праведним життям, а першородний – живим зв’язком із Церквою Христовою.

7. Чи може бути людина взагалі безгрішною? Мова про абсолютну безгрішність людини в Церкві ніколи не велася. Однак, безгрішність – це той ідеал, до якого ми завжди маємо прагнути. Навіть святі отці та великі подвижники розуміли, що мірою власної святості для нас повинна бути не святість наших знайомих чи сусідів, але безгранична святість Божа. Чим більше людина наближується до лиця Божого, тим більше вона розуміє свою недосконалість, гріховність та пристрасність. Нас можуть вводити в оману спокуси порівнювати себе з іншими людьми. Від цього чимало людей втрачають пильність і занедбують себе та свій внутрішній стан. І саме від цього народжуються найбільші гріховні падіння. Тому слід категорично нагадати, що Існує навіть доволі чітка закономірність: чим ближче людина до Бога, тим більш грішною та хворою себе усвідомлює. І навпаки: чим далі людина від справжніх, повноцінних стосунків із Богом, тим менше вона страждає від хворобливості свого духовного стану, й тим швидше вона перестає себе адекватно сприймати. Те, що якась людина не бачить у собі гріхів та не відчуває потреби в покаянні говорить не про те, що в неї гріхів дійсно немає, а, що така людина стала духовно сліпою, її серце закам’яніло та вся природа почала деградувати. Грішник не бачить себе грішником, а праведник – праведником. Якщо ж говорити про максимальну степінь святості для людини, то окрім Христа на землі її явили нам Пресвята Богородиця та святий пророк і предтеча Господній Іоан. Це повинно не засмучувати нас, але навпаки – бути духовним взірцем і маяком, до якого ми маємо скеровувати корабель власного життя та всіх пріоритетів у ньому.

8. Списки гріхів. Сьогодні існує цілий спектр релігійної та псевдо-релігійної літератури, в якій читачам пропонуються для ознайомлення цілий перелік «гіпотетичних» гріхів, які вони можуть сотворити за час свого життя. Однак, досвідчені духовники категорично не рекомендують людям без духовного досвіду користуватися такими виданнями, оскільки вони можуть принести й протилежний результат. Для багатьох чистих і невинних душ такі книжки можуть стати справжніми підручниками гріха та розгнузданості. Людина, яка раніше й не думала, що існують такі гріхи, тепер уже навчена, а зернятко спокуси в її душі може бути посаджено назавжди, до кінця життя. Це особливо небезпечно, якщо пригадаємо, що гріх зароджується в душі, спочатку маючи вигляд помислу – думки з гріховним відтінком. І, що важливо, зароджується він серед іншого й саме завдяки такому формальному ставленню до питань гріха. Гріх не можна систематизувати, а духовне життя не є системою табу та заборон. Тому, православні священики рекомендують не списки конкретних гріхів, а аналіз власного життя за 10 заповідями Божими та «Заповідями блаженств». Цього достатньо для доброго аналізу якості власного релігійного життя. У багатьох випадках розмова зі своїм духовником принесе більше користі, ніж анонімні списки невідомо чиїх гріхів.

9. Що таке покаяння. Покаяння – це вольовий акт відмови людини від власних гріхів. Як ми вже сказали, гріх це не тільки певний конкретний вчинок, але й цілий внутрішній процес підготовки до його реального втілення. Відтак, спочатку людина повинна визнати наявність у себе гріховного начала та виявити бажання побороти його. Звичайно, справжнє покаяння – це не лише про минуле людини, але й у першу чергу про її майбутнє. Сповідь перед священиком – це не лише звіт Богу про виконану роботу, але й основне – прохання про допомогу в намірі більше ці злі вчинки не повторювати. Богу не потрібні наші розповіді про минуле. Він і так знає та знав усе про нас, ще раніше ніж ми з’явились на світ. Тепер, у цю мить, Йому потрібен наш намір виправитися та компенсувати все те зло, яке ми принесли в світ своєю поведінкою. Під час покаяння людина свідчить, що вона сама, її природа, не тотожна гріху. І тому, називаючи свої конкретні гріхи під час Сповіді перед священиком, вона все більше й більше відмежовує себе від них. Вона засвідчує, що приймає всю відповідальність за своє життя, а також, прагне отримати максимальний контроль над кожним його аспектом, не перекладаючи на інших все те, що з нею відбувається. В тому числі й за власні гріховні вчинки, думки та наміри. Вони дійсно були, але були похибкою та помилкою, яку хочеться якомога швидше виправити. Таїнство Покаяння, яке досягає свого апогею в Сповіді, коли Господь онтологічно прощає людині її гріхи, вони зникають із історії. Тоді, найбільший гріх людині прощається та зникає у небуття. Щиро сповіданий і подоланий гріх не буде згаданий людині на час Страшного суду, бо того гріха вже не існує.

10. Як священик може простити чужі гріхи? Під час звершення Таїнства Покаяння чи Сповіді православний священик не є суддею людині, яка прийшла каятися. Він лише свідок її покаяння, а також, духовний лікар, наставник, провідник на шляху до Бога. Священик не заміняє собою Бога, але під час Сповіді є видимою ознакою спілкування людини з усією церковною повнотою. Сам Христос дав святим своїм ученикам і апостолам владу прощати та затримувати за людьми гріхи, а через апостолів і їх наступникам – єпископам і священикам (Мф.18:18). Саме через священиків Бог взаємодіє з людиною під час священнодійств, серед яких найважливішими є Святі Таїнства Церкви. Священик не судить, а допомагає людині на її духовному шляху, предстоячи перед Богом і молячись за неї, а також, звершуючи її духовне керівництво та опіку, даючи епітимію та різноманітні корисні для неї послухи. Як людина священик сам має потребу в сповіді – він також сповідається і має власного духівника. Його має навіть патріарх.  Але як особа, зодягнена святою Церквою в священицький сан, в особливу благодать Святого Духа, він також має своїм безпосереднім обов’язком вести людей до покаяння, допомагати їм у всьому та від імені Церкви прощати (чи не прощати) людям гріхи. Якщо людина не виявила достатньої щирості, не прикладає зусиль чи має інші важливі перешкоди до цього, від імені Церкви священик може та повинен накласти на людину особливу епітимію, чи благословити інші міри духовної педагогіки, відповідно до потреб місця та часу. І, наостанок, особливо слід зауважити, що це Таїнство, як і всі інші священнодійства церковні, не залежать від святості самого священика. Законний, поставлений церковною владою священик представляє не сам себе, а діє від імені, та з повноваженнями всієї Церкви. Однак, дієвість Таїнств, безперечно, залежать від того, над ким (чи для кого) вони звершуються. Найкращий священик не може зробити так, щоб людина з кам’яним і нечутливим до гріхів серцем вмить стала здатною щиро покаятися, і навпаки – навіть поганий священик, життя якого не може слугувати прикладом для наслідування, не зможе перешкодити тому, щоб людині Бог не простив навіть найбільший, найбільш жахливий її вчинок.

«Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього. Хто вірує в Нього, не буде осуджений, а хто не вірує, вже осуджений, бо не увірував в ім’я Єдинородного Сина Божого. Суд полягає в тому, що світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були лихі; бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрилися діла його, бо вони злі. А хто чинить правду, йде до світла, щоб відкрилися діла його, бо вони чинилися в Бозі» (Ін.3:17-22)