Христина за позивним “Кудрява” з 2013 року в армiї. У вiйсько потрапила випадково — з бiржi працi в 19 рокiв. Служити нiколи не планувала, але вже коли її не взяли на службу в АТО у 2014 роцi, вирiшила будувати вiйськову кар’єру.

Пiсля профiльного навчання “Кудрява” потрапила до бригади НГУ “Рубiж”, була заступницею командира мiнометної батареї, однак згодом змiнила спецiалiзацiю. Нинi часто їздить у зону бойових дiй, виконує завдання, пише “Галка” з посиланням на Радiо Свобода.

– Чи є гендерна дискримiнацiя в українськiй армiї?

– Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми вийшли з оточення в Станицi Луганськiй. Ми ходили цивiльною машиною через населений пункт Щастя, яке тодi дуже щiльно обстрiлювалося артилерiйським вогнем противника.

Тодi я вперше задумалася про те, що ми можемо не вибратись i я не знаю що в цiй ситуацiї робити. Тобто писати мамi чи не писати, бо не факт що взагалi вiд мене щось залишиться, чи зможуть нормально поховати — тобто вже були от якiсь такi думки в тiй ситуацiї.

Коли ми вибралися й дiсталися свого пiдроздiлу, який саме був на маршi й мав виконувати завдання, командир постарався зiбрати всiх жiнок до купи й вiдправити в безпечнiше мiсце. Я йому також потрапила на очi й вiн такий: “Iдiть Христина Iванiвна туди — у машину”. Я кажу: “Командир, я лишуся, я можу виконувати завдання. Бо ми вже вийшли з оточення i я розумiла, що нiчим не вiдрiзняюся вiд тих офiцерiв, якi стоять у строю. Тому що я пройшла вiйськову службу у частинi, у мене вища вiйськова освiта.

Я офiцер i я пройшла тi самi щеблi, що пройшов кожен, хто стояв у строю.

Там була напружена обстановка й не виконувати вказiвку командира було дуже неправильно i непросто — це було безапеляцiйно.

Я пiдiйшла вже до свого начальника, з яким ми якраз виходили зi Станицi Луганської i я кажу: “Будь ласка, в мене є iнформацiя, у мене є можливiсть. Менi потрiбно тут залишитися, того що я можу виконувати завдання. I вiн такий: “Добре, я поговорю з командиром”. Минуло декiлька дiб i спочатку я рухалася у тиловiй колонi, а потiм уже пiзнiше командир дав добро. Наступного дня вiн сказав приїжджати, бо є робота. Вiдтодi стало легше.

Для мене було важливо, щоб ще бути незамiнною — знайти таку роботу, я якої б тебе не могли забрати. Пiзнiше, коли командир давав iнтерв’ю, то вiн сказав, що не пожалiв, що вiн мене залишив.

– Чи варто мобiлiзовувати жiнок на рiвнi з чоловiками?

– Враховуючи, що в країнi з 2014 року вiйна, кожен повнолiтнiй громадянин нашої держави повинен вмiти надавати домедичну допомогу, повинен знати, як працює зброя, як нею користуватися. Для того, щоб якщо у держави виникне запит — ця людина могла цей запит закрити.

– Зараз є багато iдей i думок про те, щоб створювати жiночi батальйони, бригади. Чи варто таким чином вiддiляти жiнок i створювати якiсь частини?

– Ну прям частини — нi, але, думаю, що пiдроздiли це непогана iдея. Жiнка-командир по статi вже їх точно роздiляти не буде i це знiвелює ряд стереотипiв, якi побутують в суспiльствi. Я думаю, що це мiг би бути хороший експеримент.

Але чим вiн може бути поганий i чим вiн може аукнутися — тим, що будуть порiвнювати жiночий i чоловiчий пiдроздiли. Мовляв, “от, фемiнiстки, давайте, штурманiть Авдiївку i вiдбийте там всiх противникiв, того що ви ж хотiли”. Це може бути поганою iсторiєю.

Бiльше — у вiдеоматерiалi: