Як же вони задовбали своїми псевдоновинами, наспiх переодягненими з кокошникiв у вишиванки пєвiчками i орденоносними кошовими з монатiками, яким «випадала честь» пiд стiнами Святої Софiї радiсно топтатися брудними чоботами по Державному прапоровi у найголовнiше державне свято країни!

Псевдопафос. Псевдоборотьба з корупцiєю, з держзрадниками. Псевдо... псевдо. Як же ж вони спаскудили саме поняття ПСЕВДО, яке, очевидно, не лише в мене асоцiюється iз псевдами безсмертних воїнiв минулого – «Грiм», «Черемшина», «Боєвiр»!

А днями таблоїди вчергове «ощасливили» посполитих, захлинаючись повiдомленням, що «Тiна Кароль у пухнастому лiфчику приспустила джинси для фото на стiльцi». Вселенська радiсть, яка дорiвнює «радостi» колективного фото на тлi зруйнованого лiтака «Мрiя».

Звiсно, я не маю рацiї: навiть у час вiйни нiкому не заборонено любити, радiти, дiлитися радiстю. Природна справа. Аби лиш не виклично, бо знаєте, про що я думаю? Нi, не думаю: знаю!

Знаю, що в цей же час десятки тисяч таких же молодих i привабливих українських жiнок з мало не приклеєними до шкiри iконками i стертими молитовниками хлипають у подушку чи в кулак, уявляючи, як вони зустрiнуть своїх коханих iз фронту пiсля року – чи й бiльше – розлуки… якщо буде кого зустрiчати… але їм нIкому розповiсти про свiй душевний i фiзичний стан, про безсоння i заламування рук, i про їхнi буденнi лiфчики i джинси, бо їх псевдомарафони з таблоїдами вкупi не питають, що вони насправдi вiдчувають, чекаючи бодай смайлика в телефонi: є смайлик – значить, живий. До них нема черги софiтiв i фотографiв – до вдiв i тих, хто чекає своїх коханих з полону, та що там черги: їх ганяють, як сидорових кiз з-пiд адмiнiстрацiй i майданiв, щоб не нагадували, не псували картинку навiть не криками i слiзьми, а самим своїм iснуванням.

Очевидно, я занадто категорична, але той, хто заїкається про свою боротьбу за Україну на неiснуючому культурному фронтi (щоб не сказати, в ситому i теплому тилу), мав би мати бодай залишки свого морального – внутрiшнього – цензора, коли стає перед фотографом зi спущеними штанами чи бере в руки мiкрофон на фантастичнiй забавi, коли через дорогу – в так само нашвидкуруч вiдведених для цвинтарiв полях – шумить не пшениця, як Дунай, а шумлять прапори загиблих героїв. Дехто з них i не нюхав жiнки...

 Автор : Марія Матіос