25 листопада минуло 90 рокiв з часу жахливої сторiнки в iсторiї України – Голодомору.

У пам'ять про загиблих, внаслiдок штучно створеного геноциду, своїми спогадами цих страшних подiй подiлився житель Збаража, депутат Тернопiльської районної ради Петро Напованець:

Українцi не хотiли i тодi миритися iз втратою самостiйностi, насадженням колективiзацiї. Бунтували. Повставали. Лише в 1930 роцi селяни як спротив вирiзали бiльше половини стада худоби, щоби не вiддавати її в колгоспи.

Повсюдно ховали i нищили реманент, оберiгали свої земельнi надiли. Вiдмовлялися задарма обробляти колгоспнi поля.

Масовi сутички i повстання проти колективiзацiї заполонили всю Україну. Здавалось, не сьогоднi завтра українцi винесуть ненависну радянську владу за межi своєї територiї.

Окупацiйна радянська влада вирiшила голодом витравити український дух свободи, потяг до волi.

Уже в груднi 1932 року з голоду вмирати люди, та не корилися. Озвiрiла московiя жадала каяття, на колiнах приповзання. Не дочекалась. Тож, направила в Україну звiра постишева для органiзацiї цiлковитого голодомору та надiлила його надзвичайними повноваженнями.

Цей кат наводив жах на усiх. За його вказiвками лише в сiчнi 1933 року розстрiляли бiльше 10 тис. комунiстiв-активiстiв, котрi займалися хлiбозаготiвлями.

Розстрiляли за те, що тi не вигребли в українцiв останню хлiбину. Пiд страхом звiриної смертi новообранi комуняки забирали в людей останнє. Нi хворi, нi немiчнi, нi покалiченi, нi безсилi дiти не зупиняли їх. Страшенне божевiлля. Зацькованi кати i беззахиснi, заморенi голодом жертви. Катували до смертi дорослих, дiтей, щоби тi признавались, де ще є зерно.

Ще напередоднi один за одним виходили укази смертi. Українцям заборонили виїжджати за межi України: нiхто не повинен був спастися. Заздалегiдь заборонили зiбрання, Рiздвянi свята, колядки , щедрiвки.

Вони вперше в 33 роцi не звучали з часiв татарської навали. Заборонили спiвання українських пiсень, нацiональнi обряди, вшанування героїв, Шевченкiвськi свята.

Окремими указами розстрiлювали українських священникiв, зiбрали i розстрiляли усiх кобзарiв. Заборонили панахиди, поховання iз священником, з використанням Хреста.

Заборонили застосування церковних дзвонiв, котрi завжди сповiщали про бiду. Вперше пiсля Хрещення Русi Володимиром ховали в Українi масово без панахиди i священникiв.

Заборонили вiнчання i весiлля-хоча цього року i так весiль майже не було. Нiхто не одружувався. Села нiби повимирали. Не було нi худоби, нi птицi. Майже не було птахiв-на них полювали з осенi. Люди були знесиленими.

Майже не ходили в гостi один до одного. Позакривали бiльшiсть лiкарень, шкiл.

Найжахливiше було у селах, занесених на так званi чорнi дошки. На цi дошки заносили села, де найбiльше було українського спротиву. Танго смертi: кожен iз активiстiв-комунiстiв хотiв показати свою вiрнiсть кровавому диктатору- своєрiдне змагання, хто бiльше таких сiл подасть. Такi села по периметру оточували енкаведисти. Не впускали нiкого в села, i не випускали. Звiдти зарання повиносили заклади торгiвлi, позабирали в людей все iз харчiв, що можна було забрати.

Ще з осенi тут виривали на цвинтарях великi ями, куди заздалегiдь планували звозити трупи. Робили все з єхидством, як єзуїти на очах жителiв, маленьких дiточок, котрi з острахом дивились в бiк тих ям смертi.

В кожному iз таких сiл цвинтарi повиростали за зиму вдвоє, втроє. На кожному iз них i донинi збереглись величезнi горби-братськi могили: свiдки страшного нелюдського голодомору. Вiд них i нинi навiює жахом, голосом замордованих українцiв.

Не кращою ситуацiя була i у мiстах. Тисячi голодних дiточок в надiї хоч щось з’їсти заполонили їх вулицi. Часто помираючi батьки передавали своїх малят тим, хто прямував в мiста, в на-дiї, що малесенькi виживуть. Та бiльшiсть iз них цiєї зими не пережили. В тупику майже кожного такого мiста стояли вагони, в котрi звозили замордованих голодом. I мертвих, i немiчних кидали на вози i везли у вагони смертi. Очевидиця, що жила бiля однiєї iз таких станцiй згадує, що i досi через стiну часу чує голоси помираючих дiточок, що просили помочi, що просто хотiли жити. Вона досi бачить, як iз щiлин вагонiв визирають переляканi малесенькi оченята безневинних дiтей. Трупний запах цих вагонiв i тепер кидає її в пiт, навертає в те страшне божевiлля.

Переповненi вагони виїжджали в морози в степи, де людей просто викидали. Збереглися спогади малесенького хлопчика, котрий вижив, котрий благав дядечка не викидати його в мороз в безлюдний степ.

«Я живий»,- благало дитя, та це не зупиняло ката.

Чи була того року весна? Вона була холодною. Пiзньою. Непривiтною. Перше весняне сонечко сходило i не впiзнавало землю. Кругом трупи, трупи, трупи. Чорне вороння зграями шугало вiд села до села : боялось сiдати на землю.

Особливо багато трупiв було кругом сiл, по дорогах до мiст. Трупний запах в Українi стояв до самiсiнького лiта.

Не радiли першому сонечковi українськi дiти. Їх майже не було. Лише з пiд снiгу часто виглядали дитячi рученьки, нiженьки, зкоцюрбленi дитячi пальчики, згорьованi лиця.

Якщо десь i появлялось дитинча, то залякане, згорблене, з роздутим животиком, котре нiяк не могло зiгрiтися. Дiточки не мали сил усмiхатися. Вони навiть не просили їсти-знали, що нiчого немає. Вони все бiльше лежали, згорнувшись калачиками. Вiд нелюдського голоду не могли заснути. А як засинали, то снились їм матусi, iз великими пахучими буханцями хлiба. Просипались. Спрагло кидались на першу зеленину. Багато їли. I знову у муках помирали, помирали, помирали.

Коли цiлком зiйшов снiг ,то кати жахнулись. Мiльйони замордованих. Ховали трупи цiлу весну. Ховали на городах ,в садках, цвинтарях, вивозили за населенi пункти в поспiхом виритi ями. Весна перетворилася в пекло. Моторошне i страшне.

Нiхто iз старожилiв не пам’ятає, чи прилiтали того року до нас птахи, чи приходила весна. Нiхто не пам’ятає самої весни. Чи була вона взагалi того страшного 1933-тього року в українського народу?!!!

Петро Напованець