Олег Герман — український науковець, письменник, громадський діяч. Заслужений діяч мистецтв України. Член Національної Спілки письменників України. Член Національної Ліги українських композиторів. Кандидат історичних наук.

– Науковець, письменник, художник, громадський діяч – це про вас пишуть інші. А ким ви є для себе?

– Ти забув про викладацьку справу, про дружину, дітей, внуків, про творчих і житейських побратимів, про мій рідний Чернихів та моїх односельців (сміється). Скажу відверто – у час становлення, в пору юначого розквіту прагнеш здобути багато вершин. І, долаючи одну, бачиш ще вищу та скеровуєш рух до неї. Зі зрілістю приходить усвідомлення, що оті вершини – то фата-моргана, задоволення свого его, амбіцій, цукерки, котрі спожив, насолодився, та й усе. Тоді з’являється розуміння, що усі посади, звання і тому подібне – лишень костюми, які одягаєш у якийсь момент для певної справи. Головним постає питання: а яка ти людина, чи маєш право носити ті костюми, чи не заплямив, не розірвав, не вилиняли барви довіри? Але для усвідомлення такої простої істини треба пройти житейську стезю аж до старості. Саме це звання найбільше ціную: стати, бути і зоставатися Людиною! А для себе я зостаюся Олегом – отим наївним диваком й дещо неземним романтиком, вічно поспішним, трохи забудькуватим, але щирим.

– Вас не раз обирали до органів влади, та чомусь ви там не приживалися. В чому річ?

– Колись я написав поему «ВІН», у якій осмислював сутність хресного сходження Ісуса, України, кожного з нас. Там я порівнюю Бога-Людину з Поетом. У поетів та в чиновників інші виміри цінностей, інше бачення світу, інша мелодія стосунків. Завершую один із розділів такими словами: «Для всіх є час, зорі й хрести, тих сповиває дим, тих ладан. Поетів доля непроста, бо служать Богові – не владам». Я не жалкую, що доля визначала мені такі випробування. У 1989 р. я приступив до виконання обов’язків начальника відділу культури міськради. Ми здійснили тоді освячення національного прапора України та вознесли його над міською управою, провели величне свято – 450-ліття дня Тернополя, де доводилося бути і режисером, і ведучим, і організатором дійства на схилах перед озером. Там оживали сторінки історії нашого міста. А ще провели чисельні духовні програми та акції – всього не перелічиш. І це впродовж лише одного року мого «чиновничого» життя. Конфлікт поміж мною і міським головою назрівав після нагадування, що я – лиш маленький трибик у міському годиннику та повинен обертатися так, як вказує головна «пружина», а ні – то «зубчики поламаємо, або замінимо іншим». Врешті терпець увірвався, я написав заяву про звільнення. Не вмію жити комусь на догоду – отаке з мене стабільно нечемне створіннячко.

– Іменна зірка на Алеї слави нашого міста – що вона для вас?

– Коли довідався, що мене таким чином бажають увіковічнити, відразу ж визначив для себе – відзначають не мене, а мою діяльність. Кожна людина зоставляє на життєйській стезі свій слід: один – вм’ятину, другий – карб, а дехто торкається сліду місячним серпиком, і все перемінюється та скарбом стає. Коли в оточенні людей дивився та слухав, про що мовили у мить відкриття зірки, то складалося враження, наче я на репетиції власного похорону. Одначе «похорон» вийшов доволі світлим та веселим, тому й прийняв його таким. Можу лише подякувати тернополянам, які оцінили мої прагнення. Радію, що прийшлися їм до смаку плоди моєї праці. Потрібно любити те, що робиш, і робити те, що любиш. І знову кілька моїх рядків: «Щасливі ті, які пізнать готові Любов у Мудрості, а Мудрість у Любові».

– Який творчий шлях ви пройшли для того, щоб писати таку високу поезію? Звідки черпаєте такі ідеї, метафори?

– Відповідь знайти непросто. Ніколи в дитинстві не думав, що писатиму вірші, що світ побачать десятки книг під моїм іменем. Мріяв бути художником. Після здобуття вищої освіти став ним, але не як живописець, а художник-конструктор (дизайнер). На ту пору Тернопільському філіалу Львівської політехніки потрібен був на роботу викладач навчального курсу «Основи ергономіки та дизайну». Подав документи на конкурс, пройшов. Досі йду до студентів, а вони до мене. Вже півстоліття моєї праці тут. Почав від лаборанта, вершиною були 25 літ проректорства з гуманітарних питань. Тепер я – скромний професор кафедри українознавства, допомагаю студентству знайти свої стежки поміж гущавин та чагарників сьогодення. Викладаю курс «Історія та культура України».

А щодо творчості… Перший вірш (не примітивне римування, а словесний вибух емоцій) побачив світ, коли навчався на четвертому курсі. До того впивався поезіями українських і зарубіжних літераторів, читав їх зі сцени у селі та в інституті, долучився до клубу «Сонячні кларнети», яким провадив поет Борис Демків. «Я проростаю крізь літа, крізь мене Слово пророста». А щодо тем і метафор? Потрібно слухати і чути, читати, наповнюватися словом.

Світ величний і прекрасний. Шевченко писав про своє гніздечко, як про «УКРАЙНУ». Заберіть дві перших та дві останніх літери й зостанеться «РАЙ». Рай природи, рай образів, рай почуттів. Гадаю, тут визначальними факторами є присутність Божого надиху і чуттєвого просвітлення.

– Подарунок, який ви самі собі зробили до ювілею, – збірка поезій «МРІЯ. ДОЛЯ». Це одна книжка чи дві під однією палітуркою?

– Так, цьогоріч мені виповнилося 75 літ – три чверті повного століття. Вік чималенький. Були від видавців пропозиції зібрати під один дах вибрані твори. Спробуй вибери, коли кожен тобі дорогий, кожен пройшов через світлицю твого серця, омився сльозою, просвітився усміхом. Вони ж усі мої діти! Тому відкинув ідею товстелезної книги, та й не ті часи зараз. Видатки потрібно для армії спосилати. Вирішив сотворити особливу книжку. Кожен несе в помислах мрію, до якої прагне дійти дорогою долі. Кожного доля завше тягнеться до мрії, як до сонечка паростки горнуться. Тому з одного боку книжки – 75 віршів про ДОЛЮ, а з іншого – стільки ж віршів про МРІЮ. Їх поєднують птахи, як графічний символ часу, що перелітає від сторінки до сторінки. Окрім цього, кожна з половинок книжки має свій QR-код, з допомогою якого можна почути означені вірші в авторському виконанні. Книжка вийшла невеличка, але… вагома (усміхається). Такою ж удачею стала постановка на сцені нашого обласного театру вистави за моїм сценарієм «Голгофа». Я дякую Богові, що дав мені таку ідею, що дожив до її прем’єри.

– Ви – заслужений діяч мистецтв України, не так багато може похвалитися таким почесним званням. Знаю, що більшість своїх книжок ілюструєте самі. Тож, живопис для вас – хобі чи він і надалі посідає вагоме місце у творчому житті? І кілька слів про розписи тубусів у цей непростий воєнний час.

– Про культуру потрібно говорити мовою культури. Про мистецтво – мовою мистецтва. Їх слід розуміти, знати, володіти самому й демонструвати це в реальному житті. Тому й далі малюю. Здійснюю образотворення від книжкової графіки до великих настінних розписів, фресок, сценічних оформлень, картин. Роботи є й за межами України, але то тема окремої розмови. Тубуси почав розписувати як варіант допомоги нашим воїнам і своєму синові Тарасові, який є сподвижником гуманітарної місії «На щиті». Він займається доставкою додому, до батьків, дружин та дітей тіл наших покійних героїв із лінії фронту. Не кожному це під силу, але син мовив: «Хтось це має робити» – і пішов. Ця місія, хоч і перебуває під проводом Генерального штабу ЗСУ, але не є державною. Тут працюють суто волонтери, добровольці, усі витрати компенсуються ними ж та через добровільні пожертви людей. Тож долучився до збору коштів на бензин, ремонт, авто, розписуючи сповнені національних та патріотичних мотивів тубуси, виставляючи їх на різні аукціони, збираючи тим певні кошти для виконання поставленої мети, для наближення нашої перемоги.

– Окрім суто педагогічної та творчої роботи у царині слова, ви ведете цикл програм «Легенди України» на Ютуб-каналі. Що вас до цього спонукало?

– Спілкуючись зі студентами, я запримітив, що вони набагато більше знають зарубіжних героїв, аніж своїх. На початку моє скерування розмов було саме до них. З часом програма набула загальнонаціонального характеру. Її творить телегрупа із Києва, якій щиро вдячний за вибір моєї кандидатури та підтримку самої ідеї. Останньою було записано програму про українське поетичне кіно. Зараз готуємо дві нових програми про Леся Курбаса та Соломію Крушельницьку. Показати легендарні постаті, а не біографічні плакати, відкрити їх душевні пошуки та борню, наблизити до кожного з нас значимість їхнього життя, їх лепту в творення і розвиток української держави. А ще веду в Інтернеті програму «Моє слово». А ще… Але доста, що забагато, то не завше корисно. Чи не так, Тарасе?

– Чим би ви хотіли завершити нашу розмову?

– Я би не хотів її завершувати, а краще запишемо «ДАЛІ БУДЕ». Усе, чим живемо, – то засів майбутності. Те, що було секунду тому, – вже історія. Те, що на нас очікує, – незвідність. Те, чим живемо в конкретну мить, – дарований Богом час. Не марнуймо його. Він надто короткий і надто цінний. Тому завершу свою нинішню розмову ще одним коротеньким віршем. «Щаслива мить така мала, але ж була вона? БУЛА!!!»

І будьмо ми. І буде Україна вічно на цій голубій планеті. З Богом!

Спілкувався Тарас КОМАРИНСЬКИЙ