Оперували вiйськового, який внаслiдок мiнно-вибухового поранення мав вiдкритий перелом стопи з обширним дефектом тканин. Упродовж десяти годин двi операцiйнi бригади боролися за збереження його ноги, повiдомили на сайтi лiкарнi.

Як розповiв лiкар-комбустiолог Микола Пилипiв, який був оперуючим хiрургом, вони iз завiдувачем опiкового вiддiлення Костянтином Кiршаком робили забiр «клаптя» з аксилярної дiлянки з-пiд пахи, з грудної клiтки – брали шкiру, жир i м’язи з судинами. А паралельно хiрурги Роман Скалiй i Микола Варвадюк робили на нозi доступ до артерiї i вени, якi вiн потiм зшивав пiд мiкроскопом. 

«Наша мета полягала в тому, щоб очистити цю рану, пiдготувати i закрити всi уламочки, кiсточки його ж живими тканинами, щоб перевести вiдкритий перелом у закритий.

По-перше, щоб не дати можливостi потрапити туди iнфекцiї. А, по-друге, щоб усi тi уламочки почали живитися вiд цих тканин. У подальшому травматологи зможуть загоювати, вiдновлювати тощо», – розповiдає хiрург.

Лiкарi вiддiлення кажуть, якби не зробили цю операцiю, то ногу треба було б ампутувати. Чоловiк отримав мiнно-вибухове поранення з обширним дефектом тканин стопи.

По медiальнiй поверхнi була вiдкрита рана з ураженням п’яткової i таранної кiсток, з дефектами цих кiсток. Рана iнфiкована. Якщо б почався остеомiєлiт, то вся кiстка могла б вигнити. До того ж, не було м’яких тканин, якими то можна закрити, тому рана просто ставала би глибшою.

Ризики i складнощi

Микола Пилипiв каже, що в областi це перша така операцiя, яку зробили мiсцевi хiрурги. Ранiше двi схожi операцiї провели в Iвано-Франкiвську американцii, коли приїжджали з мiсiєю «Face the future». 

«Ця операцiя – кульмiнацiя всiх наших напрацювань, нашої практики, всього того, що ми вчилися за останнi пiвтора року, – пiдсумовує лiкар. – Вона потребує багато навикiв i знань у пластичнiй, реконструктивнiй, мiкросудиннiй хiрургiї. Навикiв роботи з тканинами, судинами, з навiгацiєю, анатомiєю, з усiм». 

При проведеннi таких операцiй є як загальнохiрургiчнi ризики – iнфiкування, кровотеча, так i специфiчнi, основний з яких – висока ймовiрнiсть тромбозу судин «клаптя», через що вiн може вiдмерти. Адже зшивали артерiю дiаметром усього 2 мiлiметри. Крiм того, одна артерiя була здорова, нормальна, а реципiєнтна, тобто та, до якої пришивали, – контужена, потовщена, з ослабленим кровотоком. У такому випадку вiдбувається турбулентнiсть кровi. 

«Ця складнiсть пiд час операцiї була для мене несподiванкою. Ситуацiя була нетипова,  але вдалося зорiєнтуватися i вийти зi становища. Постаралися компенсувати це технiчно, як могли», – згадує мiкрохiрург.

А пiсля операцiї проводили строгий монiторинг «клаптя». У першу добу Микола Пилипiв кожну годину перевiряв, чи є пульсацiя у «клаптi». Наступної доби це робили вже через чотири години, а на третю добу – через 12.

«Якби щось таке сталося, беру пацiєнта знову в операцiйну i пробую або анастомоз перешити або видалити тромб», – пояснює вiн.

Коли минуло три доби, а потiм вiсiм дiб пiсля оперативного втручання, стан пацiєнта був стабiльний, а клапоть – життєздатний, без ознак некрозу та iнфiкування. Це означає, що технiчно операцiя виконана добре, зазначає лiкар.

Пацiєнт – молодець, виконує всi рекомендацiї щодо режиму лiкування. Коли стане на ноги – це залежатиме вiд його органiзму й роботи травматологiв. Але ходити вiн буде, матиме функцiональну стопу. 

Страх i надiя

«У мене було багато складних операцiй, але ця не йде нi в яке порiвняння», – полегшено зiтхає Микола Пилипiв. Вiн зiзнається, що мав розумiння того, що має зробити, але впевненостi не було. Був страх i була надiя, що вдасться допомогти. 

За його словами, пiв року йшла пiдготовка. Це з теоретичною пiдготовкою, закупiвлею iнструментарiю, оптики тощо. На такi операцiї потрiбний специфiчний iнструментарiй, мiкросудинний, специфiчнi оптика й розхiднi матерiали. Цей iнструментарiй дрiбненький, делiкатний i, вiдповiдно, дорогий. З мiкроскопом, налобною оптикою допомогла лiкарня, а за дрiбний iнструментарiй хiрурги вже подбали самi. 

Лiкар каже, що «вiльнi клаптi» – найскладнiший тип втручань у рекоструктивнiй пластичнiй хiрургiї. Невипадково небагато хiрургiв в Українi цим займаються. Бо то є «довга пiдготовка, багато переживань i стресу». Словом, «легше не робити, нiж робити». I тому потреби в таких операцiях набагато вищi, нiж лiкарi-мiкрохiрурги можуть запропонувати. Надто зараз, у зв’язку з вiйною.

Вчився Микола Пилипiв у Днiпрi та у Києвi, їздив на навчанея й закордон. «Треба шукати такi можливостi самостiйно. Треба брати ризик i вiдповiдальнiсть на себе, ставати i робити. Iнакше нема. Не той час i не тi умови, що хтось триматиме за ручку. Бо хiрурги, якi це виконують давно, перевантаженi роботою», – констатує вiн.

За останнiй рiк молодий хiрург Пилипiв вже  звик робити операцiї, якi до того не робив. I ось що його мотивує:

«Мене їсть то, що я чогось не знаю, не можу зробити. Що є люди, якi то роблять, а ми того не можемо. Це – не заздрiсть, а, напевно, професiйна амбiтнiсть. Особливо, коли бачу роботу хороших спецiалiстiв. Iнодi сумнiваюся чи  в таких складних випадках можна допомогти, а вони вiдновлюють функцiї, неймовiрнi речi роблять. I тодi вже  просто неможливо працювати, як ранiше...»