25 квiтня, iвано-франкiвцi мали гарну нагоду поспiлкуватися з вiдомим релiгiйним дiячем, теологом, фiлософом, священиком ПЦУ з Криворiвнi на Верховинщинi отцем Iваном Рибаруком. Зустрiч вiдбувалася на територiї палацу Потоцьких i тривала кiлька годин, бо була неймовiрно цiкавою.

Отець Iван вiдповiдав на запитання, якi особливо турбують зараз. Про вiйну, християнство, свiтогляд, науку i мистецтво в сучасному свiтi.

«Менi здається, що в часi вiйни все стало набагато ближче. Насправдi ця вiйна, яка є зараз, є продовженням усiх iнших воєн. Iснує одна єдина вiйна, яка почалася з часу грiхопадiння, коли диявол спокусив людину i вiдiрвав її вiд Бога, — констатує отець Рибарук. — В лiнiйному вимiрi вона проявляється в певному перiодi, в певному мiсцi на певних локацiях — а це те, що триває. Є такий вислiв: час вiйни це найкращий час для християнства. Саме тому, що християнство — це є дар Божий як спосiб перемоги в цiй вiйнi».

Чи стане вiйна причиною для навернення до вiри в Бога? Отець вважає, що навернення вiдбувається по-рiзному. «Бо для когось Великдень, а для когось Великодня п’ятниця. Коли людина ходила щодня до церкви, молилася i втрачає найрiднiшого, то вiдбувається i протилежне. Вiрю, що це тимчасове явище. Загалом – як тривога, то до Бога. А що насправдi — побачимо як воно буде. Вiйна триває».

Що таке грiх вбивства в час вiйни? «Ми москалiв не вбиваємо, вони самi вбиваються насправдi. Ми їх сюди не просили. Я собi маю таку вiзуалiзацiю, що стоїмо з такими списами, направленими на нашi кордони, а вони лiзуть, а ми просто списами не пускаємо — от i все», — говорить отець Iван. — Я з воїнами працюю з 14-го року. Близько 700 воїнiв пройшло через нашу церкву i колись у нас був такий проект «Творча криївка», в рамках якого проводили реабiлiтацiю поранених та звiльнених з полону. Зараз теж приїжджають хлопцi i хочу сказати, що бiльшiсть є вмотивованi — вони не мають панiчного страху i вони чiтко знають, що роблять. Буває втома, поодинокi випадки депресiї. Все дуже просто – є три види людей зi зброєю – воїн, солдат (вiд латинського слова – «монета») i є бандит. Воїн – той, хто захищає рiдних – син, солдат — за етимологiєю слова той, хто на вiйнi заробляє, найманець, а бандит — той, хто iде кайфувати вiд вбивства. Чому ми обов’язково переможемо, а духовно ми вже перемогли, бо у нас немає бандитiв i, фактично, немає солдатiв, є лише воїни. Тому ця вмотивованiсть обов’язково забезпечить нашу перемогу — так як Давид перемiг Голiафа.

Свiт є трьохвимiрний – дух, душа i тiло. Вiйна iде на духовному рiвнi, душевному – вiйна мислення, почуттiв — i на тiлесному. Так само молитва є в дусi, словом, почуванням i дiєю. Нашi хлопцi на передовiй дуже добре моляться зброєю. Це їх молитва дiї. Важливо пам’ятати, що Iсус втiлившись, увiйшов в найглибшi пласти буття свiту. Тому у всiх цих пластах вiдбувається i наша молитва. Молитва – це не просто скласти руки i молитися. Хтось молиться, коли заряджає зброю i – в десятку. Взагалi слово грiшити в давньоєврейськiй мовi означає не влучити в цiль, тому я завжди нашим хлопцям бажаю — щоб вони не грiшили на фронтi».

Щодо того, чи припустимим є сучасне прочитання Бога, через зображення його в чисто людських видах дiяльностi – волонтера, спортсмена i, навiть, байкера, то тут отець Iван наводить приклад вiдомого героя-захисника. «Христос втiлився, тому у всьому людському, окрiм грiховностi, має прямий дотик до нас – Вiн є з нами. Минулого року в червнi загинув Артем Димид – син отця Михайла Димида, вiдомого священика, науковця, та Iванки Крип'якевич-Димид – вiдомої iконописецi. I однiй жiнцi було таке видiння, що Артем, який був байкером i об’їздив пiвсвiту, на мотоциклi пiднiмається на небо. Святий Карло Акутiс теж казав, що Месса – це автострада до Бога. Проблема церкви полягає в тому, що дуже часто церковнi дiячi вiддаляють себе вiд людей, забуваючи, що унiкальним є Христос. Ми також кожен унiкальнi, але унiкальнiсть церковних людей є в служiннi, а не в природi. Якби Iсус Христос був такою занудою, як значна частина духовенства, то християнства б просто не iснувало. За Христом чомусь ходили натовпом – хтось в нього просто закохувався, хтось чув те, що хотiв давно почути, хтось дивувався. Його учнi не знали, що вiн є Богом на землi, так само як тi, хто бачив вперше i лише файного розумного пасiонарного чоловiка, за яким хотiлося iти. Церква — це не лише будiвля та єрархiя, а спiльнота, яка об’єднана Iсусом Христом – живим Богом i живою людиною. Основою християнства є Боголюдина — це той вимiр, через який воно має сприйматися. I тодi зрозумiємо, що Церква — це будь-яка спiльнота, де люди з’єдналися з Богом».

Зi слiв отця Iвана, матриця, на якiй побудоване життя – релiгiя, наука, фiлософiя, мистецтво. Релiгiя для релiгiї – це руйнацiя, московський фанатизм, iранський чи китайський, а збiй стався ще в Раю. Взагалi зараз планета Земля перебуває в станi надзвичайної ситуацiї, а Iсус Христос очолює комiтет її порятунку. Церква має рятувати планету. Особлива увага має бути до молодi, бо молодiсть найбiльш небезпечний час i диявол найбiльше використовує його.

«Я теж робив таке, за що соромно. Тому з молоддю нiчого дивного — вона бунтує. А священик має подавати урок i для вiдмiнника, i для того, кого в школу «затягли на ланцi». В цьому є мистецтво проповiдi, яку донесемо лише коли самi це проживемо. Я колись в молодостi був чи атеїстом, чи антитеїстом. I коли мої друзi, iдучи попри церкву, хрестилися, то я їм – «ви що здурiли — третє тисячолiття на носi а ви як бабусi якiсь», а вони – «ти що, Iван, там Бог». А я дозволив собi таку зухвалiсть – якщо ваш Бог є, то нехай менi появиться. За рiк я вже спiвав на хорах в храмi. У Господа свої шляхи до нас. Ми можемо це вiдчути лише духовно. Найвища молитва – це мовчання в сльозах. Якщо людина пiд час молитви нiколи не плакала — то нiколи не молилася», — вважає отець.

У церквi в карпатськiй Криворiвнi, де багато рокiв служить отець Iван Рибарук, є оригiнальна Iкона Богородицi, яка називається – «Втiлення творчих задумiв», або «Покровителька творчостi». Бо як отець наголошує — людина найближча до Бога лише в творчостi. Це єдиний спосiб єднання з Богом. Тому молитва може бути мертвою, коли вона не є творчою.

«Вiзьмемо московську церкву, де людей «нашугали» тим, що змусили канони вiдчитувати. Сьогоднi московська церква — це Юда, вселенський Юда, який продав Христа, прикрившись християнством, — каже вiн. — Цi «прибамбаси», як я їх називаю – вимога три днi постити строго, вiдчитати всi канони, а потiм — iти до Причастя. Iсус такого не казав, святi отцi церкви такого не казали – це просто зробити з людини раба. Насправдi, умовою для Святого Причастя є уподiбнитися Iсусовi, бо причащаючись, ми єднаємося з Iсусом. А єднатися може лише подiбне з подiбним. Умовою Причастя є християнське життя. А це є творення свiту Божого на землi, втiлення Бога через нас. Насправдi, християнство полягає в тому, що ми кожної митi робимо те, що робив Христос – являв любов. Диявол не вмiє творити. А управляти починає людиною тодi, коли каже – ти найкращий художник, священник, блогер тощо. Але найкращий у всьому – Бог. Господь хоче втiлити свої задуми через нас. У нього є задуми. Бог пише рукою художника, голосом спiвака, рукою мами, яка готує борщ, який став надбанням ЮНЕСКО, колядою, яка зiбрала п’ять тисяч людей в Криворiвнi на Рiздво 25 грудня, а не 7 сiчня. Це все творчiсть, втiлення».

 «Загалом — центром євроатлантичної цивiлiзацiї є Європа, центр Європи — на Гуцульщинi, а центром Гуцульщини є Верховинщина, а її центр – Криворiвня, де є iкона Богородицi «Покровительки творчостi», яка насправдi знаходиться в центрi свiту», — наголошує з усмiшкою о. Iван.

Байдужiсть до Божого слова – велика проблема сьогодення — дiлиться священнослужитель. Також — байдужiсть один до одного, спекуляцiї, бажання нажитися навiть на вiйнi.

«Бернард Шоу сказав – «найстрашнiша людина та, Бог якої живе на небi», бо тодi на землi можна робити що завгодно. В Рай потрапляють не пiсля смертi, а пiд час життя. Москалi нам принесли Пекло – вони вже там, їм не треба нiкуди iти i наше завдання допомогти їм якнайшвидше забратися звiдси. Вiйна – це страшний довгий марафон щоденної працi. Ми не повиннi втомлюватися допомагати один одному, захищати свою землю. Насправдi роман «Вiйна i мир» в перекладi — «Вiйна i свiт». Бо у нас – тут вiйна, а тут – вiдпочивають, розважаються i заробляють на крадiжках. Нашi «нулi» — це також i економiка, i дипломатiя, i журналiстика. А щодо того, щоб пiдставляти другу щоку, то ми маємо перестати гатити москаля, коли за нами не буде дiтей, жiнок, незахищених.

Велика прикрiсть, з якою зiткнувся — майже нiхто не читає Євангелiє. До нас приїжджають групи i це добре видно. Євангелiє – це книжка, видана найбiльшим накладом в свiтi – понад два з половиною мiльярди примiрникiв рiзними мовами i дiалектами. Євангелiє – це камертон життя, пiсля тексту якого решта текстiв вiдчувається як какофонiя. В Криворiвнi певний час перебували тимчасово перемiщенi з зони бойових дiй люди. Було їх 827 i лише до 30ти хоча б раз зайшли до храму. А Лiтургiї зрiдка вiдвiдували може три-чотири родини. От i вiдповiдь – чому вiйна. Вони не знали нi Бога, нi України. Правдивi українцi на сходi України не почувалися комфортно. Але все буде мiнятися – це Божа справа, а ми робiмо своє», — наголошує отець Iван.

I ще одне важливе на чому наполягає отець Рибарук: Бог нас нiколи не карав, не карає i карати не збирається. Казав апостол Павло – ми самi себе караємо. Любов не карає, вона може витягувати через бiль. Нам дається бiль з довiри до Бога. Важливо — не просто вiрити, а бути ще й люблячими християнами. Любов має бути жертовною. Український народ сьогоднi несе хрест, який нам дали столiття тому. I хтось є в мороку, хтось вже трохи прозрiв. Не всi люди зрозумiли i проживають те, що насправдi вiдбувається. Хтось на вiйнi заробляє, хтось шукає якихось бонусiв, хтось слави, кар’єри. А московити загалом перебувають в диявольськiй темрявi, яка веде до погибелi – це темрява Юди.

«Я вдячний Боговi за свого тата, який декiлька мiсяцiв тому пiшов, вiн дав менi таку важливу дуже науку. Колись був такий момент – ми молодi священники, сидимо у нас в хатi, всi такi серйознi. Тато здоїв корову, принiс нам молока, а ми сидимо i «рятуємо свiт», а вiн подивився на нас – на молоко i знову на нас та й каже: «Дiти, жити треба». Якщо ми будемо жити, то до нас будуть iти по життя. Якщо радiти – по радiсть. А всi ми завжди хочемо iти до свiтла».