Шість років тому Марія Козакевич започаткувала громадську ініціативу з реставрації старих дверей Івано-Франківська. Відтоді переймати досвід до неї приїздили з Маріуполя, Харкова, вона підтримувала зв’язки з херсонськими громадськими діячами. Тепер назви цих міст для неї звучать інакше ― Марія приймає у своєму місті вже не колег, а переселенців, які вимушено покинули домівки через напад росії.

«Від цього нам стає легше, краще, тепліше»

Двічі на тиждень Марія Козакевич приводить групу людей до будинку на вулиці Сотника Мартинця, щоб розповісти історію про двері. Нібито непримітні, брунатні дерев’яні двері з різьбою над входом. Фрукти, ягоди, листя ― Марія, сміючись, називає це борщовим набором. Проте її оповідка не має й тіні жартів. 

«Одна молода дівчина стала меценаткою вдруге, і ми обрали ці двері для реставрації перед війною. Звісно, після 24 лютого все зупинилося, але потім ми вирішили відновити роботу ― наші реставратори, які пішли в ЗСУ, сказали, що ми повинні завершити ці двері. Коли ми їх встановили, меценатка пошукала інформацію про назву вулиці, і виявилося, що сотник Мартинець був солдатом, який встановив український прапор на Львівській ратуші під час Листопадового чину 1918 року. Тож ми кажемо, що це наші переможні двері, бо в кожному українському місті й селі повинен бути український прапор». 

У цей момент аудиторія Марії ― переселенці з усіх куточків країни, для яких вона проводить екскурсії Івано-Франківськом. 

Марія Козакевич ― засновниця ініціативи «Франківськ, який треба берегти». За шість років команді вдалося відреставрувати 40 дверей. 

Через два тижні після початку повномасштабного вторгнення чоловік Марії вирушив на фронт. Вона лишилася з трьома дітьми. Кілька тижнів не могла оговтатись, але коли врешті вдалося, почала шукати спосіб допомогти тим, хто приїхав до Івано-Франківська через війну. У квітні таких лише в міській громаді було приблизно 40 тисяч.

Марія подумала: певно, вони приїхали розгубленими в нове місто й не знають, яке воно, чи раді їм місцеві, чи можна почуватись тут упевнено. Так вирішила проводити для вимушених переселенців екскурсії за маршрутами відновлених дверей. 

Екскурсії Марія проводить щовихідних, у суботу й неділю. Приходять люди з Києва, Бучі, Гостомеля, Харкова, Херсона, Дніпра, Одеси, Миколаєва, Запоріжжя, Донецької та Луганської областей. До понад 50 таких прогулянок уже приєдналися сотні переселенців, дехто приходить по 3-4 рази, щоб відвідати всі чотири маршрути.

«Люди кажуть, що їм на екскурсіях затишно, ― говорить Марія. ― Це ковток чогось хорошого і доброго серед того, що відбувається навколо. Ми так і назвали екскурсії ― “Відкриваючи двері, відкриваємо місто”. Виявилося, ми ще й серця відкриваємо. І від цього нам стає легше, краще, тепліше».

«Ти все зможеш»

З початком повномасштабного вторгнення Марія взяла за звичку вести «рубрику добрих новин» і на своїй сторінці у фейсбуці. Пише туди історії з екскурсій, прогулянок містом, про себе та нових друзів. Про гостей ― бо слово «переселенці» не любить. 

Пише історію про жінку з Маріуполя, чия мама жила в будинку поруч з відреставрованими синіми маріупольськими дверима. «Вона прийшла втретє на екскурсію і сказала: “Марічко, я лиш на хвилинку!” Принесла два фото й каже: “Мій чоловік зараз в окупованому Маріуполі, я попросила його сфотографувати другі відреставровані двері, вони ще збереглись! Будівля двоповерхова, другий поверх уже зруйнований, але перший вцілів, і червоні двері теж! Фото він вислав мені, я їх тут у Франківську роздрукувала і принесла вам. Знаю, для вас це важливо».

Пише про нових подруг, які вимушено приїхали до Івано-Франківська: «Чудові панянки з Харкова, Херсона та Києва мешкають тут зі своїми сім'ями, планують свої справи та діяльність уже в новому місті. Мені складно уявити, як вони почуваються далеко від своїх домівок. Ми познайомилися на моїх екскурсіях і якось одразу здружилися. Дуже хочу, аби Франківськ був для них затишним, теплим, гостинним. Щоб він теж став для них Домом. Сьогодні ми запланували суто жіночий сніданок ― дітей розвезли по садках, відклали ненадовго усі справи й милувалися краєвидами міста за горнятком кави, м'ятного чаю та домашнього пирога з румбамбаром (ревінь — ред.)». 

Пише про 30 курсанток із Луганської області: «Вони лише на кілька років старші за мою дочку, далеко від свого дому, від своїх батьків, навколо війна, а вони ще такі юні, такі красиві й світлі. Їм потрібно не лише знання про місто, архітектуру чи історію. Їм потрібно почути по-материнськи сказане “ти все зможеш”, “ми переможемо”, “себе потрібно любити й поважати”».

«Радянська влада відбила в нас любов і повагу до себе»

Кожна екскурсія починається в громадському ресторані Urban Space 100, співзасновницею якого є Марія. Поки компанія збирається, діти радісно рахують, наскільки збільшилися втрати окупантів ― на вітрині висить плакат із цифрами, які щодня оновлюють.

Саме тут висіли перші афіші про те, що Марія проводить безкоштовні екскурсії. Тут же була й велика волонтерська кухня ― ресторан неподалік вокзалу часто ставав першим місцем спочинку для новоприбулих. 

Перша зупинка на всіх маршрутах — зазвичай Білий дім, місцева адміністрація, що на площі поруч.

Марія каже: «Люди дивуються, що саме в цьому місці я починаю розповідати історію заснування Івано-Франківська, тоді Станиславова. Але саме тут у 1970-х був передостанній бастіон, старий міський мур, який знищила радянська влада, щоб стерти наше коріння».

Марія розповідає про те, як росіяни, бувши радянською владою, вже знищували місто. Зокрема й історію про їхній прихід до Івано-Франківська, яку їй переповіла 90-річна сусідка. Про те, що поводилися так само, як теперішні окупанти: були дикі, голодні, крали все, що бачили, ламали. Їх дивували «ноцники», тобто нічні горщики, і не знаючи застосування, росіяни в них кип’ятили молоко. Місцева норма життя для окупантів була розкішшю. 

«Радянська влада відбила в нас любов і повагу до себе, відчуття того, що ми тут господарі, ― говорить Марія. ― І ми досі виходимо з дому гарно вбраними, але в брудний під’їзд. А повинні мати відчуття того, що все навколо ― наше, і ми несемо за це відповідальність. Ця любов до себе та своєї історії в кожному з нас має вирости». 

На екскурсіях Марія говорить не лише про архітектуру. Ці слова про буття господарями у своєму домі зазвучали для неї зовсім інакше ― тепер вони чуються ще гостріше, ще глибше, і в цей момент вона не соромиться плакати разом із тими, хто прийшов послухати про місто і двері. Не соромиться плакати разом із тими, хто тихим голосом каже: «Ми з Донецької області». Обіймає, просить приходити ще. Домовляється зрештою, що після перемоги будуть їздити в міста одне одного й заново відкривати їх для себе. 

«Мені здається, що коли ми так зустрічаємося, то ще сильніше починаємо цінувати свої міста, ― говорить Марія. ― І люди дуже тішаться, коли дізнаються, що на екскурсії є ще хтось, наприклад, із Харкова чи Краматорська. Але сходимося ми тому, що маємо спільні цінності. І в багатьох із нас чоловіки пішли на фронт, тож ми говоримо про те, як переживаємо це».

«Ми реставруємо не двері, а історичну пам’ять»

Невдовзі в Івано-Франківську відреставрованих дверей стане більше. Їх практично подарує Харків: власники-переселенці кав’ярні хочуть відкривати заклад уже в Івано-Франківську і планують відреставрувати двері в будинку поруч. А неподалік з’являться двері з серцем ― такий подарунок своїй дівчині-франківчанці хоче зробити хлопець із Харкова. Він запланував його ще до війни, а зараз знову продовжує проєкт із реставрації ― тепер хоче, щоб це була ще й подяка для Івано-Франківська, який прийняв стількох людей із його рідного міста. 

Тож ці двері стануть частиною маршрутів. А поки що в них ― і розмальовані стелі, і скляні дахи, і плитка, і закручені сходи. Заходячи до одного під’їзду з такою стелею, Марія каже насамкінець: «Ми реставруємо не двері, а історичну пам’ять, повертаємо містянам розуміння їхніх коренів. Ми тут живемо, ми тут господарі. І якщо люди голими руками зупиняють танки, бо це їхня земля, то ми всі повинні мати сміливість, щоб боротися за кожну нашу вуличку, кожен будинок. Ми повинні це все берегти».

Цей матеріал ― один із серії репортажів про солідарність українців та українок. Разом із Освітнім центром з прав людини у Львові та за підтримки Global Fund for Children розповідаємо про щоденні історії та дії, які роблять нас єдиними та сильними.