Що таке «Долина»? Як виникла ідея фільму, і про що, власне, він буде? Про все це розвідає автор і керівник проекту, який реалізується за підтримки Український культурний фонд, Віталій Загоруйко.

– Це Ваш перший досвід у художньому кіно, чи були спроби раніше?

– Рік тому я зняв короткометражний художній фільм «РИМ». У ньому висвітлювалися події боротьби західних українців проти поляків у 1918-19 рр. Там я був режисером і автором сценарію. І автором ідеї. Було завдання створити «щось таке» до 100-річчя ЗУНР. Вчергове робити документальний фільм, який би складався із закадрового тексту, коментарів експертів, старих фото та ігрових сцен із реконструкторами, мені видалося нецікавим. Тому я шукав ідею фільму. Народилась концепція короткометражки, де про події тих часів розповідалось би «очима» телефону, який перебуває у різних місцях українсько-польського протистояння. Все «бачить», «все чує». 15 сюжетів малюють цілісну картину історії війни за ЗУНР. Це була цікава робота, цікавий досвід.

– Чому саме про УПА і чому саме про період початку фактичного згасання боротьби?

– Про УПА мало фільмів. Хоча тема невичерпна. Інші народи не втомлюються знімати фільми про боротьбу за свою незалежність. Бо розуміють їх важливість. В історії УПА безліч захопливих сюжетів. Цікавих і для затятих націоналістів, і для абсолютно аполітичних людей, які «живуть у смартфоні». Наше завдання – захопити більшість. Це – виклик, складне завдання, і від цього працювати цікавіше. Чому тема фільму стосується періоду згасання боротьби? Можливо, це випадковість. Мені до рук потрапили документи слідчої справи МГБ щодо сотенного Петра Мельника на псевдо «Хмара». Він був дуже крутим повстанським командиром. Таким собі «вовком». Його, як і багатьох, захопило в полон МГБ. На фото, де він арештований, його погляд – погляд вовка. Важкий, ні тіні розгубленості. В МГБ його завербували. Змусили працювати на себе. Принаймні, так вважали чекісти. Проте він їх переграв: обвів навколо пальця і ще рік воював, поки не загинув. Хоча міг собі вірно служити, мати зарплатню, квартирку від совєцкой власті і до останньої хвилини свого зрадницького життя відчувати в глибині душі, що він – лайно і мерзотник. Він вибрав рік війни і смерть в бою. Це сильна історія, нашпигована невідомими фактами. Я не міг пройти повз неї. А відбувалась вона саме на межі 1940-50-х років, коли рух опору вже слабнув.

– Нині модно – і справді дуже потрібно – знімати кіно про війну на Донбасі. Чому Ви вирішили звернутися до більш раннього періоду боротьби за незалежність, адже тематика бойових дій на Сході, в яких Ви безпосередньо брали участь, здавалося б, мала б бути Вам ближчою?

– Саме через те, що модно, я і не хотів братися за тему нинішньої війни. Мені нецікаво займатися тим, чим займається багато хто. Якби у нас зараз знімалося фільмів зо п’ять про УПА, а до цього було вже знято фільмів двадцять на цю тему, я би краще займався художнім фільмом, наприклад, про генуезців у Криму, або якимось історичним детективом періоду Литви.

– Можете трохи розповісти про сам сюжет? У нас традиційно полюбляли знімати про ті часи такий собі трагічний епос, Ви ж пропонуєте психологічну драму – що навернуло Вас на таку ідею?

– Сюжет такий. 1949 рік, Західна Україна, Долинщина. Повстанський рух слабне, боротьбу продовжують нечисленні підрозділи українських партизан. Одну з таких боївок очолює старий воїн – провідник «Нечай». Незламний, рішучий, патріотичний. Одним словом – криця. Він жорстко запобігає будь-яким проявам слабкості серед своїх бійців. Він впевнений у собі, бо його не зламала ні польська тюрма, ні німецьке гестапо. Проте він потрапляє в полон. І ламається в МГБ. Несподівано для себе. Психологічна катастрофа. Уявляєте? Ми будемо розповідати не про українського героя, який голими руками задушив десяток чекістів, а про повстанця, який пішов на співпрацю з ворогом. Ото вороги радітимуть. Але то – байдуже. Адже вони ще не знають, чим закінчилась ця історія. А я – знаю. Я не люблю пафос. Від нього нудить. Як нудить від полум’яного погляду повстанця – героя пафосної стрічки. А «вовчий» погляд полоненого сотенного «Хмари» притягує. Бо цей погляд – справжній.

– Ви кажете, що сценарій базуватиметься на реальних подіях, відображених у архівних документах, які Ви дослідили. Як Вам вдалося отримати доступ до цих документів, і з наскільки великим їх масивом Ви змогли ознайомитися?

– Отримати доступ до архівних матеріалів було непросто. Я організував пікет перед будівлею архіву СБУ, поки до мене не вийшов особисто Андрій Когут – директор архіву і, боячись скандалу, видав всі справи, що я вимагав. Це, звісно, жарт. А якщо серйозно, то архіви КГБ давно розсекречені. Ніяких проблем із цим немає. Я лише радився зі своїми давніми друзями-істориками, зокрема Руслан Забілий та Володимир Бірчак. Якісь фотокопії справ вони мені дали, щось підготували працівники ГДА СБУ. Коли я подзвонив вже згаданому Андрій Когут і попросив сприяння, то наступного дня в архіві на мене чекав стос справ – будь-ласка, працюй. Але робота над сценарієм триває, і які сюрпризи зі сховищ документів ГДА СБУ на мене чекають, навіть не знаю.

– Чому саме Долина? Це випадковий вибір, чи в цій місцевості відбувалися справді особливі події?

– «Долина» – бо події сценарію відбуваються на Долинщині. Це Івано-Франківська область. Бо Петро Мельник «Хмара» діяв на Франківщині. Бо з Долинщини мій бойовий товариш – Ростислав «Орел». І у сценарії згадане його рідне село. Певен, йому буде приємно. Ну, і «долина», як низ, падіння, дно, де за жахливої примхи долі опиняється головний герой.

– Чого в сценарії буде все-таки більше – суворої правди чи художнього вимислу?

– У сценарії більше суворої правди. Життя підкидає такі сюжети, що не треба нічого вигадувати – вийде все одно гірше. Це відома істина. Не варто лежати на дивані, скляним поглядом дивлячись у стелю, і вибудовувати закручений сюжет. Краще сидіти в архіві за стосом документів. Результат буде незрівнянно ліпшим.

Архівні фото надані науковим консультантом Культурного проекту “Долина” Руслан Забілий.