Вона курує напрямок зв’язку з мас-медіа та роботу прес-служби. Мар’яна, у минулому професійна і фахова тележурналістка, за досить короткий час зуміла фактично з нуля створити один з найважливіших підрозділів (а переоцінити висвітлення роботи голови та його взаємодію зі ЗМІ дуже важко) у роботі облдержадміністрації. Нині Степан Барна вже написав заяву про відставку, але й далі бачить себе у політиці. На порозі кардинальних змін і Мар’яна — вона також остаточно вирішила залишити стіни «білого дому». Що далі? Про це ми й вирішили поговорити з симпатичною білявкою.

— Мар’яно, облдержадміністрація в очах більшості людей скидається на неповоротку бюрократичну машину, яка прямує своєю траєкторією і яку неможливо змінити. Ти, прийшовши з іншого середовища, як оцінюєш таку думку?   

— Я, на жаль, а може, й на щастя, є перфекціоністом у житті і дуже важко переживаю моменти, коли мені щось не вдається, близько до серця беру власні помилки. Тому якби не вдалося реалізувати свої ідеї в ОДА, була б жахливо розчарована. Та, гадаю, мені дуже пощастило швидко створити потужну команду талановитих і творчих людей, якій справді вдалося плідно працювати. Без такої команди здійснювати будь-яку діяльність було б дуже важко і навіть неможливо. А ще нам дуже пощастило з головою ОДА, Степан Барна — позитивна, медійна і дуже активна людина. У нього завжди багато ідей і планів, а нам просто потрібно довести їх до виконання і сприяти організаційно.

Скажу так:  якщо є бажання, то все можна реалізувати. Робочий день в ОДА завершується о 17.15, і чимало працівників з нетерпінням чекають того часу, щоб відразу чкурнути додому. Я переконана, що свою роботу насамперед необхідно любити, віддаватися їй, і тоді буде результат. Не розумію, навіщо деякі люди витрачають життя на роботу, яку ненавидять, змушують себе щоранку підніматися з ліжка і йти на цей ешафот. Я зазвичай працюю до 19.00-20.00, а у дні виїздів до далеких районів області навіть довше…

— Опиши, будь ласка, свій, так би мовити, типовий робочий день.

— Типовими їх важко назвати, адже вони дуже різноманітні, але спробую. Мій будильник налаштований на 5.15 ранку, відразу беруся за телефон і дивлюся, чи не змінений ранковий графік. Потім дивлюся новини, соцмережі, месенджери, чи вночі не було термінових повідомлень. Я люблю мати гарний вигляд, а отже, свій образ продумую з вечора. Він залежить від того, які заходи заплановані на сьогодні:  чи я маю бути у строгому костюмі і на підборах, чи, але це буває нечасто, можна розслабитися і прийти у вільнішому одязі.

Потім зазвичай, якщо чоловік (Мар’яна — дружина нардепа від «Європейської Солідарності» Тараса Юрика, — авт.) вдома, а не у відрядженні,  готую сніданок. У нашому ранковому раціоні — каші, як правило, вівсянка. Колись дієтологи застерегли нас, що такий божевільний ритм життя, ненормоване харчування негативно позначається і на нашому вигляді, і на нашому здоров’ї, тому ми приділяємо велику увагу сніданку. Уже так звикли до вівсянки, що полюбили її. Тепер навіть на відпочинку не відходимо від традиції такого сніданку.

Потім я вигулюю собаку і йду на роботу. Я — жінка, і часом хочеться щось змінити в своєму образі в останній момент, а тому частенько запізнююся (сміється, — авт.). Робочий день розпочинається з традиційного планування, а потім усе триває в шаленому ритмі — робочі поїздки, організація і проведення заходів, адміністрування, підготовка виступів і промов, а ще море паперової роботи, яку я просто ненавиджу. Наш голова працює у шаленому темпі, а час на роботі летить настільки швидко, що часом не встигаєш озирнутися, а вже четверта по обіді. Бувають такі «жестякові» дні, коли список вхідних-вихідних дзвінків у телефоні оновлюється по два рази. Коли, наприклад, виїзд до далеких районів, то повертаємося ми близько сьомої вечора, а потім ще звітування та планування на наступний день, лише тоді вже нарешті можна випити кави чи нормально поїсти.

Потім, знову ж таки, якщо чоловік вдома, готую вечерю, якщо ж ні, то можу легенько перекусити. Вечір люблю провести за книжкою, улюбленим серіалом або фільмом чи просто прогулятися вечірнім Тернополем, як то кажуть, провітрити мозок.

— Ти багато згадуєш чоловіка, але ви чимало часу проводите окремо. Це дуже важко?

— Напевно, але ми вже звикли і не уявляємо, що можна якось інакше. Ми одружилися у червні 2014-го, а вже у жовтні він став народним депутатом. Отож, як нормальні люди ми пожили лише кілька місяців, і то у форматі виборчої кампанії. Тому я навіть не уявляю, яке ж воно — життя пересічної української родини.

Справді, чоловік під час пленарних тижнів у Верховній Раді цілий тиждень перебуває в Києві. Більше того, коли перерва у пленарних, то він часто у далеких відрядженнях як голова федерації футболу Тернопільської області. Ось, наприклад, минулого тижня він чотири рази їздив до Києва і назад, тобто повноцінно був удома лише один день. Я дуже турбуюся за нього, адже він постійно втомлений, завжди сам за кермом. Але він — людина дії. Навіть коли ми, наприклад, на Різдво приїжджаємо до родини, то вже на третій день у нього починається неспокій, він уже вирішує якісь питання по телефону, збирається у поїздку. Він просто не може сидіти без діла, я це усвідомлюю, а тому підлаштовуюся.

А загалом я не маю феміністичних нахилів. Можливо, це нині і не модно, але, коли постало питання росту моєї журналістської кар’єри (в мене були пропозиції авторських програм від столичних телеканалів), але при цьому ще більшого віддалення від чоловіка в силу ще й моєї великої зайнятості, то я без роздумів поставила хрест на кар’єрі на користь сім’ї. І ніколи про це не шкодувала. Бувають пари, яким тісно вдома, які навіть не спілкуються між собою. У нас нема такого. Буває, що приходимо додому пізно ввечері, а потім за горнятком чаю до третьої ночі просто говоримо на кухні. І це для мене найцінніші моменти.

Я не бачу нічого поганого в тому, що веду абсолютно всю домашню господарку — від рахунків за комунальні послуги до вологого прибирання в хаті і приготування вечері. Тарас просто не має на це часу, а для мене це абсолютно непринизливо і комфортно.

— Феміністки, напевно, з вами не погодяться.

— Можливо, але це їхні проблеми. Нині доходить вже до смішного — жінці на роботі не можуть зробити комплімент, бо це вважається непрофесійно. Але я люблю компліменти від чоловіків (сміється, — авт.). Гадаю, що жінка має доводити свої права не злобними постами в соцмережах чи гострими заявами, а реальними справами. От, можливо, хтось вважає, що в керівній команді Степана Барни я, так би мовити, по блату. Та якби ті «злі язики» побачили, який обсяг роботи я виконую, як чоловіки-менеджери поважають мою думку і зважають на неї, то швидко змінили б своє ставлення. То про яке приниження чи недооцінку може йти мова?!

— Результати виборів президента змушують Степана Барну піти у відставку, а з ним, звісно, йде і вся команда радників. Це аж ніяк не трагедія, але налаштовує на запитання: що далі?

— Я знаю Степана Барну вже майже 10 років, і можу впевнено сказати, що його команда не зупиниться і навіть не візьме паузу. Я їм потрібна, а отже, буду в цій команді, і це не залежить від того, чи матиму кабінет в ОДА, бо я ніколи за нього не трималася. Насправді вони всі — чудові люди, і я дуже хочу їм допомогти. Колись я прийшла на місяць, але через них залишилася на півтора року. Не кину їх і тепер!

ВІЗИТКА

Мар’яна Юрик народилася у Тернополі. Закінчила гуманітарний ліцей при Тернопільському експериментальному інституті педагогічної освіти та Українську академію друкарства (м. Львів). Працювала журналісткою та ведучою новин на телеканалі ІНТБ. З вересня 2017-го року — радник голови Тернопільської ОДА.