Прикарпатські журналісти відвідали цей цікавий музей, який працює при клубі села Лугів, у рамках престуру Івано-Франківського регіонального відділення Асоціації міст України, пише газета Галичина.

Тут, у невеличкій кімнатці, наче зупинився час, але вирує атмосфера давнини. На одній зі стін висять вишиті рушники, на іншій – церковні фани та вишиті картини, навпроти – давній одяг. На столі знайшли прихисток стародавні аксесуари. Збоку видніється старовинний посуд. Зупиняю погляд на цікавій короні.

«В таких ходили дружки. А ось корона нареченої, – роз’яснює завідувачка клубу Ганна Грелюк, демонструючи вже іншу, ошатнішу прикрасу. – Бачите, яка багата! Вона яскравіша, і на ній більше брязкалець».

Кожна річ у музеї має свою історію та долю. Найдавнішим експонатом є квітчаста хустка – їй понад 200 років. «Жінка, що мені її дала, була найстарішою жителькою нашого села, прожила 92 роки. Вона розповідала, що цю хустку їй дала бабуся у віно», – каже Ганна Іллівна. Далі зупиняю свій погляд на чоловічій камізельці. Пані Ганна випереджає моє запитання й каже: «То давня річ. Коли я прийшла в Луги, то дідові було 80 років. Він розповідав, що в цій жилетці ще кавалєрував».

Ідея створити такий музей виникла в пані Ганни 15 років тому. Вона дуже любить вишивку і прагне, щоб надбання попередніх поколінь не зникали, тому вирішила їх рятувати. Як вдалося зібрати таку вражаючу колекцію національних раритетів? Відповідь на це запитання проста: жінка ходила селом і збирала різні речі в односельчан. Чимало експонатів – це надбання її родини.

«Найціннішим експонатом для мене є картина, на якій зображено церковну чашу. Її вишила моя свекруха в 15 років. Для мене ця річ надзвичайно духовна, – розповідає моя співрозмовниця. – Також горджуся цією сорочкою. Вона дуже давня, і зшита, і вишита – вручну».
Прямуємо до рушників. Їх тут чимало, і кожен з них має свій неповторний та оригінальний візерунок. Тут представлено орнаменти 30–50 років XX ст., хоча є й давніші екземпляри.

«Отак вишивали в Лугах, бо в кожному селі додавали щось своє, – наголошує Ганна Грелюк. – Я родом із сусіднього Суходола, там яскравіша вишивка».
Якщо уважно вдивитися у візерунки на рушниках, то можна простежити, як змінювалися орнаменти з роками. За словами пані Ганни, сьогодні вишиті речі знову вельми популярні, зокрема давні візерунки рушників з музею «оживають» на сукнях чи сорочках. До речі, нерідко жителі Лугів приходять до музею за натхненням, адже тут його чимало.

«Традиційно, напередодні Різдва, кожна господиня вишивала і вбирала хату рушниками, стелила вишите простирадло та вдягала подушки у вишиті пошивки, аби було видно, що йде Різдво. А вже на Великдень всі вишивали накидки на кошик, – розповідає Ганна Грелюк. – Радію, що мода на вишивку повертається. Багато односельчан приходить, аби перебрати орнамент. Цікавляться особливо стародавніми узорами».
Розглядаючи численні експонати, складно не помітити давніх світлин, фотоальбомів та папок із якимись важливими записами. У фотоальбомах зберігаються весільні знімки різних років. За ними дуже легко простежити, як у Лугах змінювалися весільні традиції. Незмінним було лише одне – вишитий одяг молодої пари У папках – зошити з нотатками давніх обрядів та пісень.

«У мене все є в історії, навіть записаний весільний обряд. Коломийок, латканок і стародавніх пісень – дуже багато, я їх уже й не переспіваю», – ділиться пані Ганна.
Серед відвідувачів музею – не лише жителі села, а й туристи, які приїжджають до цього мальовничого краю з найрізноманітніших куточків України. Навідуються й іноземні гості, зокрема з Чехії та Польщі.

У цьому приміщенні музей «живе» два роки. Ганна Грелюк зауважує, що в старому клубі місця було більше, тож можна було розкласти більше експонатів. Кімнатка, в якій облаштовано музей, і справді дуже маленька. Для розміщення усіх експонатів місця замало. Тож частину рушників, картин та інших предметів доводиться зберігати в скринях. Загалом понад півсотні старовинних речей через цю обставину заховані від людських очей.

«Мріємо про розширення, – каже Ганна Грелюк. – Якби мали більше приміщення, могли б краще подати наші скарби. У скринях ще маю п’ятиметрові рушники, стародавні сорочки, картини та багато іншого».

Збирає давній одяг та предмети побуту і бібліотекарка Орися Попадинець. Тож із музею прямуємо до бібліотеки, яка розміщена у сусідстві, також у приміщенні клубу. Поміж стелажів з книжками видніється велика різьблена скриня, на стіні – вишитий Шевченків «Заповіт», збоку на лавиці акуратно поскладано давній посуд, взуття, одяг та інші речі побутового вжитку. Така собі філія музею стародавньої вишивки та прикладного мистецтва.

«Це мій куточок», – зауважує бібліотекарка, заходячи до свого «святилища». Одразу ж починає розповідати про дорогі своєму серцю експонати. Першими демонструє личаки. «Це дуже давнє взуття, навіть не знаю його походження. Отакі «румунки», то моєї свекрухи, – каже пані Орися, показуючи присутнім ще одну пару взуття. – Цю спідницю, як мені розповідала одна жінка, вона ходила шити аж до Лолина Долинського району».
Пані Орися, як і пані Ганна, можуть годинами розповідати про кожен предмет зі своїх колекцій, адже вони для них дуже цінні. Найголовніше – їм надзвичайно важливо зберегти пам’ять про минуле свого народу та передати її майбутнім поколінням. І в них це добре виходить! Втім, виходило б ще краще, якби їхня мрія про велике та просторе приміщення для зберігання національних скарбів стала реальністю.