Бубнище: героїчна фортеця, скарби Довбуша і енергетика древнього святилища (Фото)

29.03.2019 12:36   Джерело: КРАЙ
Опубліковано : Патрік Скеля

Підійшла якось в давні часи до карпатських скель чорна хмара татарської орди. Відчайдушно билися прикарпатці з ворогом, але сили були неспівмірні, ряди оборонців ріділи на очах. У цей момент юна красуня-бойківчанка, якій ось-ось судилася доля полонянки, підійшла до крайньої скелі і промовила їй: «Ти міцна й непорушна, віками не зрадила свого краю. І ми не зрадимо! І ми встоїмо! А якщо загинемо, то розкажи нащадкам про нас і боротьбу нашу», пише - КРАЙ.

Татари кинулись за дівчиною, але скеля розступилася і заховала юнку. Земля біля скелі вкрилась тілами карпатських звитяжців, та ворога вдалося відігнати. Коли битва завершилася, скеля розступилася – і дівчина вийшла на волю, піднялась на вершину – поглянути, чи не суне знову вороже військо. Так піднімалася вона не раз і не два. Коли бачила попереду небезпеку, голосно била в бубон. Звідси начебто й пішла назва села Бубнище.

Це одна з найпопулярніших місцевих легенд, яка, звісно, відповідає істині лише формально. Проте чистою правдою є те, що розташований поруч із селом неподалік Болехова та Сколього унікальний у своїй красі скельно-печерний комплекс здавна був могутньою обронною твердинею. Разом із фортецею «Тустань» в Уричі та скельним монастирем у Розгірчому, що біля Стрия, він творив єдину систему, в якій наші далекі предки боронили свою землю і свою віру.

Наведена вище легенда стосується другого етапу існування Бубнища, як знакового об’єкта Сколівських Бескидів. Загалом більшість дослідників вирізняють три етапи комплексу у Бубнищі – язичницький, оборонний і опришківський, після якого за пам’яткою в Бубнищі закріпилася популярна й нині назва «Скелі Довбуша».

Перед тим, як детальніше описати кам’яну красу, якою природа нагородила бойківський край, пасує дати її наукове визначення. Отже, «Скелі Довбуша» – це геологічна пам’ятка, природна фортеця періоду X століття, що розташована на висоті 668 м над рівнем моря. Це скелясті виступи пісковиків заввишки до 80 м, що утворились більше 70 мільйонів років тому на дні моря. Кам’яний лабіринт шириною 200 м тягнеться зі сходу на захід майже на 1 кілометр, над ним — буковий та смерековий ліси.

Прадавнє святилище

У X–XII ст. до нашої ери тут існувало язичницьке святилище — палеообсерваторія. Неповторне за своїми формами і розташуванням нагромадження гігантських скель, химерних каменів, що нагадують дивовижні істоти, покраяне глибокими, темними ущелинами, ямами, потаємними ходами та стежками якнайкраще підходило для язичницьких містерій наших далеких предків.

Вивчивши вибиті в каменях печери, зруби, пази, східці, вчені дійшли висновку, що скелі використовувалися людьми, які жили тут у Х столітті, під помешкання та в ролі фортеці. Печерні приміщення мають чіткі геометричні форми, правильні пропорції, рівні поверхні вертикальних стін, досить точну прямокутність, чисту обробку стелі.

Городище з трьох боків оточене скелями, з четвертого боку обмежене валом і внутрішнім ровом завширшки 10 метрів. У скелі вибитий колодязь, до якого ведуть кам’яні сходи,і три печери зі збереженими пазами від колод. На скелях зображені солярні знаки, поглиблення у формі долоні, личини. Поруч розташований великий курганний могильник.

Важливу роль в осягненні таємниці Бубнища могли б мати речові матеріали, які знаходили під час досить пильних обстежень. На жаль, всі вони нечисленні, випадкові, частково забуті або загублені і нині інформації про них обмаль. Як обмаль інформації і про гіпотетичну столицю могутньої колись Білої Хорватії – Стільсько, про згадані вище Урич і Розгірче. Історія зло пожартувала з сучасними мешканцями Прикарпаття. Ми знаємо імена давньоєгипетських фараонів, можемо читати розшифровані письмена древніх народів, однак практично не маємо інформації про білих хорватів – людей, котрі жили на нашій землі якихось десять століть тому і чия кров може текти у наших венах.

Щоправда, у другій половині XIX століття здавалося, що дослідники трохи наблизилися до таїни Бубнища. Археолог Кіркор, який ґрунтовно досліджував комплекс, був переконаний, що священна історія його печер напряму пов’язана з кельтськими друїдами чи біло-хорватськими волхвами. Однак довести це документально науковцю не вдалося.

Схожої думки під час досліджень у 1903 році висунув краківський археолог Деметрикевич, вважаючи Бубнище скельним монастирем, схожим на монастирі в середній течії Дніпра і в Криму, а окопи на схилах Соколової гори — за історичні сховища. Натомість Михайло Грушевський, оглянувши скелі в 1900 році, написав широку замітку, в якій заперечив версію про доісторичний характер пам’ятки і відніс її до пізнішого часу.

Хоча до язичницьких часів пам’ятки нас відсилає ще одна легенда, що, очевидно, була народжена до появи на наших землях християнства. У ній ідеться, що біля самих скель головний праслов’янський бог, всевладний Перун, дозволяв поганському жерцю приносити собі в жертву п’ять топок солі і сорок овець, яких офірували загадкові прадавні князі Андрійович і Ратілла.

Неприступна фортеця

Як не дивно, але й історія героїчних часів Бубнища дійшла до нас не цілісним образом, а швидше строкатим пледом,  зшитим з різних клаптиків переказів і здогадок.

Химерна легенда розповідає, що під час татаро-монгольської навали Батия Бубнище використовувалось ворогами як тимчасове сховище для майна, награбованого в околицях, яке згодом переправляли в Золоту Орду. Тут нібито стояла татарська залога і силою примушувала невільників видовбувати печери, які слугували для ув’язнення непокірних полонених.

Львівський етнограф Гуць, досліджуючи Бубнище у 1962 році, спробував конкретизувати, що печери і укріплення були виготовлені за Данила Галицького, бо на одній із прямовисних скель є штучно доопрацьований силует лева, начебто на честь свого спадкоємця, сина Льва. Опоненти етнографа твердять, що його версія непереконлива, однак ніхто не заперечує в принципі, тут таки був справжній середньовічний скельний замок, гірська оборонна фортеця і сторожова сигнальна застава, або ж станція на торговому шляху до перевалів.

Не має суперечок і щодо існування замку. Є лише дискусії, яким він насправді був – княжий чи шляхетський, військово-стратегічний чи побутово-оборонний. Хоча не виключено, що його функції могли змінюватися в різні епохи.

Співставляючи різні дані, дехто з науковців припускає, що Бубнище пережило щонайменше два-три періоди свого функціонування. Замок був розрахований на тривале користування, отже не був справою рук повстанських загонів або опришків, які могли опинитись тут випадково або тимчасово. Він будувався капітально, як видно, ще до використання вогнепальної зброї, у двох планах: побутовому (господарські споруди, предмети побуту) і оборонного (рів, насип, частокіл, перекидний міст, брама, бійниця, башта, криниця-резервуар), причому видно три пояси оборони — два внизу і один на скелях.

Князівські, боярські і шляхетські роди, що часто ворогували між собою або рятувались від нападів татар чи інших погромників, не могли упустити такої природної твердині. Скельна кріпость, виникнувши в сиву давнину, вдосконалювалась і переходила як власність від одного до іншого. В цих околицях відомо декілька землевласницьких поколінь Ходорівських, походженням із давніх шляхетсько-українських родів із Подунав’я (Паннонія і Волощина), а також Гербуртів, Гедзінських, Любомирських, Потоцьких та інших.

Найдавнішими поселенцями і розбудовниками Бубниського замку з постійним побутом у ньому могли бути і так звані болохи, белехи або волохи, перепроваджені сюди цілими групами у середині XIII століття за короля Данила, що потім як ленники осідали й за польських королів. Ця широко відома в Карпатах і поза їх межами промислово-виробнича категорія людей без чітко вираженої етнічної приналежності займалася мисливством, випасанням овець і вичинкою шкір, утримувала військову залогу.

Існують також документальні свідчення, які дають підстави припускати, що наприкінці свого існування замок служив уже не для оборони, а для розваг та відпочинку магнатів Потоцьких, котрі були його останніми власниками. Втім свідчення про Потоцьких ґрунтується на недоконаних фактах, що дає підстави для існування й інших версій.

Є припущення, що замок проіснував десь до середини XVI століття і був зруйнований волею королеви Бони, котру до білого каління довів той факт, що місцева шляхта у часи постійних татарських набігів дозволяє собі гульбища і міжусобиці. Залишки прибудов до скель проіснували до 1843 року, а залишки рову, земляного валу, криниці й частини склепіння над нею збереглися донині.

Скарб Довбуша

За переказами, у XVII–XVIII ст. у Бубнищі таборували опришки, які, скориставшись природною неприступністю скель, зробили тут щось на кшталт своєї столиці та скарбниці.

Найоспіванішою і найпотужнішою постаттю опришківського руху однозначно був син бідного селянина з Печеніжина Олекса Довбуш. Його загін особливо активно діяв у 1738-1739 роках. Його опорним пунктом були околиці Яблунівського ключа, звідки «чорні хлопці» робили свої героїчні і не дуже вилазки.

У Бубниських скелях опришки ж спорудили захисні бар’єри, засіки. Люди показують навіть відбиті на камені ноги й руки легендарного ватажка, причому дехто свято вірить в їх автентичність.

Саме в Бубниському городищі зробила собі тимчасовий табір «бригада» Довбуша у 1744 році, йдучи чи то походом, чи то набігом на Дрогобич і Турку.

За однією з легенд, ватаг Олекса, оцінивши захисні можливості тутешніх скель, на вершині однієї з них – Великого Одинця– заховав свої скарби, реквізовані у шляхтичів. Скарби, звісно, шукали. І, звісно, не знайшли.

***

Відвідуючи «Скелі Довбуша» було б гріхом оминути ще одну пам’ятку села Бубнище, а саме церкву святої Параскевії. Гарний дерев’яний храм  збудований у 1891 році. 26 жовтня 1983 року церква була закрита і перетворена на склад, який проіснував там аж до 1988-го. У XXI столітті церкву розширено і реставровано. На жаль, у 2015 році внаслідок пожежі було втрачено автентичний інтер’єр церкви.

Як добратись зі Львова

Автобусом

З центрального автовокзалу Львова доїхати до Болехова автобусами у напрямку на Долину, Хуст, Тячів, Вижницю, Перегінське. У Болехові пересісти на місцевий автобус до Бубнища.

Автомобілем

Їхати автодорогою Київ-Чоп до Стрия, де звернути ліворуч, у напрямку на Івано-Франківськ. Доїхати до Болехова, де звернути праворуч. Відстань – 105 км.

На карті:


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу ifnews.org.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: КРАЙ   977
Загрузка...