Вона роздивлялася усе до найменших дрібничок. Наче після довгої відсутності в домі ти бачиш всі речі, предмети, кольори ніби вперше, чужими очима. Її квіти на підвіконні, які знає за дотиком, з якими говорила, як з домашніми улюбленцями. Її книги, полиця за полицею, м’якесенькі подушки, яким довіряла свої сни та  сльози. І ця статуетка танцівниці з найтоншої порцеляни, яку подарував Григорій. Все в кімнаті потопає в світлі, якомусь теплі кольорів. Зупинилася перед дзеркалом, завмерла. Наче вперше бачила себе. Тонкі риси обличчя, великі, обрамлені густим віялом вій зеленаві очі. Торкнулася губ, мов перевіряла, чи у дзеркалі побачить те ж саме. «Знайома незнайомко, - мовила Ольга до свого відображення, - спізнаємось  заново».

Довгих два роки Ольга не бачила. Міцно стуляла очі, щоб не зливатись із  темрявою, але це не  допомагало… Боялася операції, але ще більше лякала сліпота.  Навчися дивитися руками, якимись внутрішнім зором, загострилися відчуття, напружилися, мов струни. Раніше так часто вона казала : очі мої цього б не бачили, що ті очі справді перестали бачити… Небо чує наші побажання.

Якби вона знала те -  просила б - аби бачити довкола щасливих людей. І сама стала такою, якою прагнула звідувати світ. «Бачу небо в щасливих очах ...»  - склала собі таку мелодію, яку наче мантру, повторювала, наче оберіг, пильнувала у собі.

Для деяких зовсім непросто побачити те, що хочеш. І це не залежить від зору. Їй важко і раніше уявлялись ті щасливі очі.  Тепер  Ольга відчула і усвідомила, що деякі речі потрібно перестати намагатися зрозуміти, щоб почати їх бачити.

Чому так довго Ольга відважувалася на цю операцію, чому стільки приємних моментів відібрала в себе? Вже звиклася з тим, що спочатку без окулярів світ ставав одною кольоровою плямою, всі лиця зливалися. Пізніше взагалі настала темрява. Її навіть це почало влаштовувати, бо коли не бачиш – серце не болить. Але Григорій якось їй сказав: сліпий не той, хто втратив зір, а хто бачити не хоче. І переконав згодитись на операцію.

Конвеєр офтальмологічних хворих. П’ятнадцять хвилин маніпулювання лазерним ножем – і ти прозріваєш. Ти бачиш…  Та страх, що може після операції втратити зір зовсім, тримав жінку в міцних лещатах.

«Я хочу побачити світ не тільки через вікно..» - сказала вона собі перед тим, як відкрити очі після операції.  Пізнати радість бачити і розуміти. Хоч кажуть, що не обов'язково все бачити. Не обов'язково все чути і все пам'ятати. Досить мати багату уяву для порівняння. Та Ольга в це вже не вірила. Тепер вона хотіла все, що могла побачити сама  -  побачити сама.

Роздивлялася, пізнавала усе в кімнаті. У проймі вікна побачила, як клен махає своїми пожовклими листками-долоньками, прощається із теплом. Лагідне осоння бабиного літа змусило її зажмуритись, захотілося по-дитячому  притулитися до маминої долоні, яка часто пахла здобою. Захотілося гукати-радіти на весь світ. Захотілося вдихати і видихати свіже повітря, як вперше. Захотілося жити…

І раптом її погляд зупинився на знайомій постаті чоловіка, який квапився до під’їзду з оберемком квітів. Він підняв голову – і Ольга побачила очі  -  ті самі очі, сповнені любові.

Нарешті вона прозріла.