Ігор Павлюк: «Справжній письменник – це колосок. А сучасна література – це лише зерна, які упали на землю за законом тяжіння»

23.09.2018 09:39   Джерело: Буквоїд
Опубліковано : Новини Станіславівщини

В 21 сторіччі від неї прийнято відсторонюватися, як від чогось застарілого, а від письменників перш за все вимагають або добру порцію епатажу й трешу, подану у вкрай абсурдній та незв’язній формі, або просто цікавих історій, загорнених у банальні сюжети, без претензії на щось оригінальне. Втім, є ще люди, які намагаються своєю творчістю нести високі, світлі та корисні ідеї у цей світ. Одним з таких є Ігор Павлюк, письменник та науковець родом з Волині, лауреат багатьох літературних премій, автор 40  різножанрових книг і співавтор двох доньок й онука. Людина, яка пройшла непростий життєвий шлях і давно виробила власний погляд на літературу, національну культуру та релігію, пише - Буквоїд.

Читайте також

9 письменниць про 9 місяців: у Франківську презентували особливу книжку
Родинне дерево Кобзаря. Чи проживають на Франківщині родичі Тараса Шевченка?

- Нещодавно Ви випустили у світ свій новий роман «Мезозой». Як у вас протікала праця над книгою і що вона для вас значить?

- Написаний він п’ятнадцять років тому. Я не спішу друкувати свою прозу окремими книгами. Так чекав окнижнення мій перший роман «Вирощування алмазів», виданий рік тому. Окрім того, в рукописах чекають вічності мої поеми, драматичні твори, дещо для дітей, ще кілька романів і збірки свіжих віршів. Роман «Мезозой» – перший із трилогії, в якій один головний герой – Андрій Наюк, сучасний поет, журналіст, ліричний герой із моїм житейським досвідом... Його віршами – лірично-драматичними сповідями – кровнонитково пронизані всі три романи – «Мезозой», «Вакуум» і «Буг» «Мезозой», правда, був надрукований у 2005 році в журналі «Кур’єр Кривбасу», «Вакуум» друкувався під робочою назвою «Резервація» в журналі «Дніпро» кілька років тому...Роман «Буг» був оприлюднений уривками на кількох сайтах, у газетах «Нація і держава», «Літературна газета» (Луганськ)...У ньому охудожнено передано все, що я хотів виразити словом про сучасне село, про місто, про закордон, про війну, якої ще тоді, коли я писав, не було, але яку я передбачив, не претендуючи на пророка, а будучи просто людиною, науковцем, який прожив достатньо густо у просторі, в часі, в архівах... До речі, ці романи написані чорнильною ручкою, яких у мене, як і люльок, які я раніше палив, назбиралася ціла колекція,на папері моєю кров’ю... Нині ж,творячи кілька різножанрових книг одночасно, я непомітно якось для самого себе перейшов на комп’ютер. Лише вірші пишу у блокнотах. У цьому є свої мінуси і плюси, як і в усіх виборах у цьому грішному світі. Чорнильна ручка, здається, безпосередніше зв’язана із чуттєвістю, інтуїцією, тонкими енергіями... А компік раціоналістичніший... Хоча це тема іншої екзистенційної дискусії. Назва ж роману для мене символічна – мій вік мезозойний, тобто серединний (40-50 років), перехідний, медіумний період для нашої країни і для людства загалом... У цій моїй вербальній симфонії є все: психологія, філософія, політика, релігія, побутовізм... Я недавно перечитав роман на свіжу, як кажуть, голову, одержавши сигнальні примірники від видавця Володимира Погорецького, абстрагуючись від усвідомлення, що це моя духовна дитина, і... зрозумів, що ця дитина бажана, вона росте, розвивається, трансформує біль у світло, здатна розмножуватися, вірити, любити, надіятися, летіти у глибину і різьбитися по вертикалі. Зараз я написав би по-іншому, можливо, професійніше, з іншими героями та їх прототипами, але не впевнений, що краще... Тому цей роман мав бути створений. Він має і матиме своїх читачів... Адже вже на журнальний варіант була фундаментальна рецензія на нього знаного поета і науковця Лілії Демидюк, надрукована в авторитетному академічному журналі «Слово і час» (Демидюк Л. Символ як засіб організації художнього тексту (за романом І.Павлюка «Мезозой») / Лілія Демидюк // Слово і час. – 2006. – № 7. – С. 49 – 55) і розміщена на кількох медіа ресурсах. Мав безліч гарячих відгуків на «Мезозой» від людей, чиєю думкою дорожу і просто від читачів, яким він допоміг змінитися, повернути у бік світла, засвітити в собі благодатну лампадку. Тому відпускаю його у вільний політ, як пташка виштовхує із гнізда у призначений природою час її пташенятко...

- Ваш попередній роман «Вирощування алмазів» був значною мірою автобіографічним. Чимало сучасних критиків радять письменникам абстрагуватися від того, що вони прожили, і вміти вигадувати події. Чи погоджуєтеся ви з цим?

«Вирощування алмазів» – філософський роман, який кличе фізиків, технарів до віри в Бога. А «Мезозой» – соціально-психологічний більше. Він гуманітаріїв кличе до віри у Всевишнього... Щодо письменницької лабораторії, то я скажу вам мою правду: кожен автор пише про себе, що б він не вигадував і які імена не давав людям, явищам та предметам. Психологам творчості це тонко відомо. І буде кокетством, лицемірством, якщо автор каже, що пише не про себе, адже й біси приходять до людей у масках ангелів. Але разом із тим все, що мною написане до недавнього часу – фантастика, бо я свідомо творив метафору своєї пам’яті підсвідомості. Я вигадував події, давав інші імена собі і людям, змішував, клонував, омагнічував, омагічнював усе, що бачив, відчував... Але при тому всьому творив світ у тривимірному просторі з матеріалу, який придумав Всевишній. Тому у цій моїй матриці мало що моє... хіба біль... А тепер пишу книгу мемуарів – це вже пам’ять свідомості, справжня реалістична література, де я не одягаю масок-метафор на людей, на себе... лише легкий серпанок моєї любові. А писати можу лише про те, що сам пережив, тому навіть для дітей не наважувався писати, доки не народився мій внук... і сам я (ха-ха) не почав дитиніти, бо для дітей, як і для Всевишнього писати страшно, цікаво, страшно цікаво... Тобто справжній письменник він же й артист-лицедій і наївна дитина одночасно. Це космічне навантаження для психіки, але якщо правильно переживати цей катарсис со-творення, то енергія повертається до тебе і кличе тебе разом із читачами до Храму, бо якщо література не кличе до Храму, то вона кличе від Храму, як у тій притчі:«Після фізичної своєї смерті потрапили в пекло бандит і письменник. Обох помістили в казани з гарячою смолою. Але бандитові налили смоли до шиї, а письменникові лишень до колін. Але минає час. Бандит уже у смолі до колін, а письменник – до шиї. «Чому так? – обурився останній. – Чому в мене гарячої смоли більшає, а в бандита меншає?!.» «Тому, – відповідає йому господар пекла, що жертви бандита вже померли, дехто простив йому земні гріхи... А твої книги набирають все більшої популярності серед читачів...». Це важливі світоглядні речі, через призму яких я просвітлюю і мої книги повістей «Заборонений плід» та «Поза зоною». Чим старшим стаю, до речі, тим виразніше розумію, що жанр тексту не є визначальним для письменника. Моя душа хоче танцювати з різними жанрами. От минулого року журнал «Дзвін» надрукував мій роман у віршах «Паломник», який блискавично отримав таку кількість рецензій, відгуків, якоїя ще не мав у своєму творчому житті. Пишуть і політики, і лікарі, і ченці... Лише видавці кажуть, що геніальний навіть роман у віршах – некомерційний нині духовний продукт... Але це вже інша тема і мене вона пристрасно не хвилює.

null
Ігор Павлюк. Фото: Буквоїд

– Тобто комерції ви ніколи не прагнули?

–Я глибоко переконаний, що чим справжніша духовна річ, тим неоднозначніше, важче вона сприймається сучасниками і призначена для майбутніх, ще не народжених, читачів. Це духовний закон. Це й модель народження релігій...А комерційний дух справжньому мистецтву чужий і огидний апріорі, як і дружба з політикою... Читайте мою книгу на цю тему «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз». Грішно будувати церкву для того, щоб заробити гроші. Так само і щодо писання книги... Чи не так?

Протягом останніх кількох років, після початку українсько-російської війни, наша масова культура, яка досі була залежною від Росії, дещо відірвалася від неї, і тепер почала з’являтися українська масова література, україномовна поп-музика, минулий рік вибухнув новими українськими фільмами. Які враження у вас викликає цей процес? Чи потрібен він нашій культурі чи він призведе до духовного спрощення?

Кожен національний духовний організм, як і кожен організм фізичний переживає ті ж стадії свого розвитку, лише один раніше, а інший – пізніше. Тому все, що пережила, скажімо, французька культура, природно, органічно має пережити і наша... Головне не відкривати велосипед в епоху космічних кораблів. Культура ж, як і все наше існування на цій планеті-лабораторії вирощення душ для їх спасенного вічного існування із Творцем диференційована трьома світоглядами: позитивістським, метафізичним і релігійним. Позитивістський – це творення ідеології, це атеїстичний світогляд, метафізичний – творення мистецтва, а релігійний – творення релігії. Для віруючої людини ні перший, ні другий світогляди, по суті, не потрібні, і вона, в ідеалі, не мала би книги писати, адже все вже написано, що потрібне людині, і в книгах релігій, зокрема в Біблії все є, навіть еротика...Мене ще з дитинства бабця вчила молитися, і у важкі для душі часи я хапаюся за слово-молитву, переходячи на ультразвук... Навіть іноді виникає думка піти в монастир... Час покаже. Кажуть, що Бог оцінює наші наміри навіть більше, ніж слова і діла... Здавалося кілька років тому, що літературу взагалі залишу, бо через неї я дуже багато болю одержав і вона перестала мене рятувати, бути сенсом мого життя, стала мені нецікавою на якийсь період... Але вона повернулася, як Карлсон до Малюка, навіть на вищому, професійнішому рівні, бо коли дивишся на світ із прихрамової дзвіниці – бачиш і храм, і людей, і околиці... ще й дзвониш при цьому у церковні дзвони, закликаючи людей до храму, до Бога... При всьому цьому, звичайно, релігія позанаціональна, а література, загалом мистецтво, національне. І справжній письменник виражає більше націю, до якої корінно належить, ніж свою індивідуальну суть. До речі, коли я писав «Мезозой» і давав десь тоді інтерв’ю про ймовірну долю України, яке передруковували багато медіа ресурсів… мене зараз запитують, читаючи його: «Ти що пророк?» Але не треба бути пророком, щоб знати, що після зими йде весна, а після літа осінь. Я вже достатньо пожив у цьому світі в часі і в просторі – і в Америці, і в Росії, я знаю Росію від тайги до Петербурга, а Америку – від Бостона, Нью-Йорка і Вашингтона до мексиканських прерій… Ночував у підвалах і в п’ятизіркових готелях, спілкувався і з президентами, нобелівськими лауреатами, і з бомбами… був грошовитим і безгрішним… Знаю любов і ненависть, вірність і підлість із ударами в спину… Тому просто смішно і нецікаво, коли суспільно-політичний цирк у психушці лукаві люде хочуть подати як літургію. А придворні письменники вважають себе репрезентантами сучасної літератури. Це якби Пілат чи Іуда претендували на роль Христа. Сміх і гріх. Суддя людським душам Всевишній, а творам мистецтва – час. Тому кожен справжній митець творить для майбутнього. Якщо ж література, кіно кон’юнктурні, то це марнославна суєта суєт  і ловлення вітру та грошей, а не молитва. Стараюся бути поза цим. А наскільки мені це вдасться, знову ж таки, розтин, час і Судний день...

- Заідеологізованість у літературі є злом?

- Не нам визначати, що таке добро і зло, і часом те, що ми вважаємо добром, стає злом, а те, що ми вважаємо злом – насправді добро. Літератор має триматися правди. Це ідентифікована людським розумом субстанція. А коли література служить ідеології чи конкретному цареві, перебуває в контексті ідеологічному чи комерційному, а не духовно-релігійному, то гріш їй і ціна, бо вона, як я вже сказав, блудить, заплутує дорогу до Храму. Ідеології істерично ходять по історичному колу, а релігійний дух веде по вертикалі. Цим треба лакмусувати свою літературу, щоби вона мала сенс.

- Тобто, автор має бути нейтральним у політичних та релігійних питаннях?

- Письменник має бути письменником, священик – священиком, а президент – президентом, як серце має бути серцем, легені легенями, а нирки – нирками. Але мені цікавий письменник, який вірить у Бога. Як вірить, до якої релігії чи конфесії належить – це вже його право… Скажімо, Достоєвського, Толстого, Булгакова поважно люблять, читають (сам переконався у цьому і у США, і в Європі, і навіть у Пакистані) у світі тому, що червоною ниткою їх потужно-пронизливої життєтворчості та текстотворчості була психологія, філософія, побутова практика не просто людини розумної (Homo sapiens), а людини віруючої. А якщо людина невіруюча (віруюча, релігійна, оцерковлена – не синоніми), то що з того, навіть якщо вона і буде славною у свій час? Дем’ян Бєдний, скажімо, написав і друкував у свій час «Євангеліє від Дем’яна». Був знаменитим богоборцем. І що з того?.. Ні до Бога, ні до людей. Сама ж комуністична ідеологія відреклася від нього через певний час. Невіруюча людина може створити ідеологему, але вона по-апостольськи не продовжить, не підтримає релігію або не створить нову релігію. Тому найбільший поет для мене – Христос. Письменник творить легенду про себе життям і творами разом, адже у когось біографія сильніша за творчість, у когось навпаки. Про Василя Стуса сперечаються, і дехто вважає, що його біографія сильніша, ніж творчість…

- А в Шевченка?

- Однозначно органічне поєднання. У час творчості та життєтворчості Кобзаря був готично-бароковий розквіт романтизму у всьому. Свої легенди творили всі національні літератури: Шандор Петефі в Угорщині, Міцкевич у Польщі, Пушкін в Росії, Лорд Байрон у Британії… А ми маємо нашого Тараса Григоровича. Я свого часу жив, учився у Санкт-Петербурзі, і там були російські аристократи, які мене підтримували… Я відвідав усі місця, пов’язані із Тарасом Шевченком. Уявляю ту атмосферу, в яку він потрапив волею долі і долею волі. Творення його легенди продовжується і зараз, коли навіть сперечаються, чий він насправді син. Зрештою, можна провести ДНК-експертизу. Але чи готове суспільство до несподіваної правди, до зламу ментальних матриць, шаблонів? Чи потрібно це тепер? Хоча духовно зрілі нації, як і сильні особистості, не бояться голої правди про себе, більше того, – правильно, молитовно пережита правда робить їх сильнішими, світлішими…

- А крім Шевченка і Достоєвського, кого ви ще вважаєте справжніми віруючими поетами, які претендують на створення релігії?

- Наш Григорій Сковорода, наприклад. Він чудив і був дивакуватим, але на все дивився з релігійної дзвіниці. Він увійшов у світові енциклопедії як філософ. Це вже велике досягнення у певних гуманітарних координатах. Великий християнин-практик Микола Гоголь. А от Степан Руданський, якого тато послав у Санкт-Петербург вчитися на священика, навпаки – став лікарем і поетом, посварившись із батьком, висміював у віршах, чи краще сказати, підколював релігійні постулати. Небо його рано забрало до себе… Щодо створення релігій – то це, так би мовити, вищий пілотаж.

- Наскільки я знаю, то майже всі тогочасні письменники його не сприймали…

- Несприйняття сучасниками, а особливо колегами по цеху або нічого не значить, або свідчить про заздрість. Багатьох поетів тодішні класики не сприймали, але, як час показав, вони стали набагато кращими письменниками, ніж ті, хто їх «не сприймав», до кого вони приходили на благословення і були по-снобістськи вигнаними. Це закономірно. Хоча геній генія, як правило, відчуває. Інша справа, -- чи любить, чи ненавидить.

- А хто з сучасних письменників, на вашу думку, є найдостойнішими?

- Справжній письменник – це колосок. А сучасна література – це лише зерна, які упали на землю за законом тяжіння. Одні з них обмотані у фольгу, інші посипані хімічним розчином для більшого блиску і довшого зберігання. Одні потрапили на бруківку, інші у воду, у смолу асфальту… Деяких з’їли птахи… І лише ті, що помруть у благодатному ґрунті і дадуть плід – стануть колоском – Письменники. «По їхніх плодах пізнаєте їх…». Тому термін «сучасна література» за великим рахунком це нонсенс. Як і, скажімо, має пройти певний, встановлений Універсумом час, щоби виноградний сік став вином, а зародок людиною… Треба зачекати мінімум 30 років після фізичної смерті того чи іншого письменника, щоби сказати: це Колос чи просто зернина… Іноді блискуча, але не репродуктивна… Адже зараз такий час, що маючи гроші та амбіції, кожна тітонька чи дядько може видати свою книгу (іноді навіть написану добре оплачуваним тіньовим літературним рабом-заробітчанином), зробити потужну рекламу, створити власне видавництво, групу таких самих лайкал у соціальних мережах – і не підходь до нього близько, бо він класик, а ти «хто такий?..». Графоманія (естетична халтура) і снобізм (етична халтура) – два гриби-паразити духовних зерен на культурно-інформаційного поля  – нині поширене явище. За цими бур’янами не видно здорових колосків. Але дух має свої закони, як і фізика. Тому все стане у «свій час» на своє, Всевишнім призначене місце. І тому називати прізвищ не буду. Хоча, звичайно, можу дещо передбачити, як імена, так і твори чи явища, за якими, врешті, й маркує все людська історія, історія людства. Бо на Тому світі інші критерії…

- Повернімось до Вашої творчості. У «Вирощуваннях алмазів» ви весь час критикуєте фальшиву релігійність та зацикленість на обрядах.. Обряд є важливим для релігії чи вона має бути чимось на кшталт філософії?

- Це дві крайності. Льву Толстому офіційна церква оголосила анафему саме за те, що він виступив проти церковної обрядовості, і його свого роду секта «толстовців» також її відкидала. Саме тому нині багато творчих людей сповідує протестантизм. Мені самому навіть пропонували. Але я стараюся триматися віри моїх предків. Якщо, скажімо, в католицизмі чи православ’ї присутні певні театралізовані (як комусь видається) ритуали, то у протестантизмі – інша крайність – філософствування. Тому навіть буддизм дехто вважає філософією, а не релігією. Врешті питання релігії настільки інтимні, що я не хотів би торкатися святого словами. Нехай кожен вірить у що хоче, живе, як собі хоче, але не заважає жити іншим… Нехай кожен підіймається по своїй світоглядній драбинці до Бога, але не штовхає інших драбинок, які ведуть туди ж. Що ж до мого рідного християнства, то воно мені кровно близьке, із його чіткою світоглядною системою, де є реальна любов, жертва, біль, моделі людської поведінки в екстремальних умовах. Там все настільки геніально, що так може бути тільки в сфері Божественного. Людина звертається до релігії, коли важко, коли хоче покінчити життя самогубством, а філософствує тоді, коли їй добре… От де межа. На тій межі письменництво: як медіум між молитвою і тишею, між святенництвом і князюванням…

- А між язичництвом і християнством більше спільного чи відмінного?

- Насправді все дуже просто. Є такі дуже гарні слова: «навіщо міняти Творця на творіння?». Мудріше (адекватна трата тонких енергій) ж -- любити Творця і Його творіння, аніж любити його творіння, а Його самого не відчувати, ніби не бачити лісу за деревами… створюючи кумирів-богів із творінь, стихій: Перун – бог грому і блискавки, Стрибог – бог вітру, Велес – бог-опікун худоби… Хоча це, звичайно, краще, ніж не вірити, що душа існує і після смерті, зовсім. Та й не може людина не вірити, про що свідчить духовно-душевна історія усіх земних племен і народів. І що цікавенно в контексті «красного письменства», зокрема української літератури, що нова її ера почалася із висміювання Іваном Котляревським «мертвих» античних богів у його знаменитій тепер «Енеїді», яку він, до речі, не хотів друкувати… Врешті часто люди, зокрема, здається, аз грішний, повторюють у мікромоделі духовний шлях свого народу: тобто в юності молодості є язичниками, а у зрілості, старості християнами… Недаремно буйні козаки ішли в монастирі «спасатися», коли відчували вже в собі смиренну старість. Так і поети. Хоча є винятки, звичайно. Хтось іде в монастир у юності, а хтось у старості буйних пригод для плоті своєї шукає, блукаючи кругом своєї духовної драбини, яка веде до вічності. Тому й мій роман «Вирощування алмазів» – це охудожнена інструкція для тих заблудлих людей-мудрагелів, які шукають духовне опертя, але ще на логічному рівні, намацують душею віру. У цій книзі є навіть технологічне обґрунтування існування Творця з його «свитою», адже духовне блукання ні до чого хорошого не приводить – навіть якщо людина є креативною, потужною духовно, як Джек Лондон чи Хемінгвей, наприклад, наш Микола Хвильовий… які самовбилися… що є смертним гріхом із релігійної точки зору. А я жахнувся, коли раптом зрозумів, що майже всі мої улюблені письменники – самогубці! Дуже щасливий, що сам прийшов до релігії, до запалення лампадки всередині себе, до моєї духовної драбини, по якій карабкаюся, ламаю щаблі, падаю, але знову і знову лізу… Інакше вже мене б не було фізично на цьому світі. А письменники мого покоління майже всі спершу були піонерами, комсомольцями, дехто встиг стати комуністом, від чого я відмовлявся вперто... вважав себе язичником, шукав істину в «Мага вірі» Лева Силенка... Але справжня глибока віра приходить до людини в екстремальних обставинах, очевидно, самим Господом для людини й організованих. Як тепер розумію, первісним християнином я став ще в забайкальській тайзі, де міг загинути в зимових сопках із голоду, але в останній момент знайшов хліб у солдатській палатці і поділився ним із таким же голодним товаришем. Оцей шматок хліба і душевний рух зафіксовані у мені на все подальше життя. І коли я здаюся собі поганим, то згадую цей свій вчинок і стараюся бути достойним його... І якщо слава письменницька не трасформовується у славу Божу, як іскорка – у велике вогнище, то це один зі смертних гріхів – марнославство, як і сріблолюбство. Тобто якщо мої сорок виданих на сьогодні книг не виведуть нікого на Божу дорогу, то читайте притчу про письменника і бандита, яку я розповів на початку нашої розмови.

- Ви давно є членом Британського ПЕН-клубу, отримали від нього нагороду за книгу «Політ над Чорним морем» і Вами навіть зацікавився Нобелівський комітет. Чи маєте Ви всі шанси отримати Нобелівську премію?

- Так сталося. Це все широко висвітлене в мас медіа. Тому не хочу повторювати відоме. А невідоме (пасквілі на мене у різні світові та вітчизняні інституції, листування із сильними світу цього) стане колись відомим, буде надруковане. Нобелівська премія – це людська етично-естетична система координат, це геополітика. Дуже прагнути премій не пасує мені, дідусеві, який похвалу та наклеп вчиться сприймати безпристрасно. Якщо йдеш Божою дорогою – то все витерпиш, все тобі буде вчасно і все на користь. Тому стараюся тримати оцю рівновагу. Друзі підтримують, а вороги-наклепники-заздрісники гартують, підштовхують. Тому я всім вдячний і всіх по-своєму люблю.

-В писаній біографії ледве не кожного письменника є факти, що їх твори перекладені іншими мовами, але чи справді вони є такими популярними в Європі?

- Популярність – річ відносна і в просторі, і в часі. Навіть Христос не є скрізь популярним, а тим більше любленим. Коли я недавно перекладав уривок із роману Нобелівського лауреата Мо Яня «Жаба» і готував доповідь про китайську літературу, то задумався, що китайська література має більше 3000-літню історію, а наша, українська, є дуже молодою навіть у порівнянні з європейськими. Тому нам важко відкрити щось нове у формі, в сюжетах... і єдине, чим ми можемо зацікавити світ, – це щось питомо національне, на основі фольклору, або ж суспільно-політичних подій – як той же Майдан чи, прости Господи, народних травм: Чорнобиль, Голодомор... війна... Щодо реалізації, популярності української літератури у світі, то тут треба питатися в поляка, наприклад, француза, німця, китайця – наскільки йому цікава українська література, мені важко влізти в їх шкуру. А хвалити самого себе чи своє – це ж банально, смішно, необ’єктивно. Стараюся робити все і трохи більше, що від мене залежить, щоби нашу літературу чули, любили, знали...

- Як Ви ставитеся до письменницької популярності, наявності фанатів і всіляких фан-клубів?

- Популярність, вона як погода, – нині «Осанна!», завтра «Розіпни!». Справжніми письменники, як і релігії, мають шанс стати лише тоді, коли вони гнані, опальні. Тому сумно вдячний долі, що не є популярним нині. Більше того, деякі мас медіа, окремі газети принципово викреслюють моє прізвище, бо деякі ідеологічно впливові, «наближені до імператорів» письменники туди ( і не лише туди) передзвонили, написали пасквілі і сказали, що Павлюка треба різати, викреслювати. Це окрема тема розмови і я не хочу про це нині говорити, бо це огидно і гірко. От тобі й демократична преса!.. Поет є лакмусом, каменем спотикання, який вказує на хронічну хворобу суспільства, вірусні інфекції духу. Він також закономірно має близьких друзів і щирих ворогів, має вмерти, як зернина, щоби прорости колоском у вічності. Загалом, статус людини визначається тим, хто в неї вороги. Вороги в мене достойні (це теж окрема тема розмови), а другом поета може бути навіть пес Сірко чи сантехнік Вася... Хоча і друзі в мене є дивовижні. З іншого боку, я колись мріяв мати не просто читачів, які люблять чи не люблять мої твори, а справжній фан-клуб. Так от зараз мрії мої стають реальністю. Мені почали дзвонити різні люди, навіть священики, монахи і казати, що моя творчість їм допомагає долати стежку до Храму... що, мовляв,вони вивчили мою біографію і знають про мене більше, ніж я сам про себе. Звісно, нині їх кілька десятків, а завтра може бути мільйони, а післязавтра – знову нікого... Духовна зрілість передбачає уміння казати «ні», похвалу і наклеп, славу і огуду приймати достойно й мудро, віддаючи ці енергетичні маркери в руки Універсуму. Зрештою, наразі я письменник, а не монах, старець-затворник, який молиться за всіх людей... Моя духовна місія наразі – писати добрі і світлі, богонатхненні книги. А з фанатами треба поводитися мудро, як і з вогнем: душу й тіло зігрівати, але храм не спалити. 

- І на останок, Ви себе вважаєте хорошим письменником?

- Маю постійні болючі сумніви щодо цього. Якби я себе постійно відчував поганим письменником, то упав би в депресію, бо ж віддав літературі 33 роки мого життя, а якби відчував найкращим, – то упав би в агресію. Тому самоіронія і загалом здорове почуття гумору допомагає мені віддати це все на суд майбутнього і, врешті, на суд Божий. Однозначно знаю, що є письменники, люди, яких люблю не менше, ніж самого себе... А це значить, що лечу, іду, пливу Божою дорогою і кличу йти нею своїх сучасних і ще ненароджених читачів...


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу ifnews.org.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Буквоїд   228