Батьківські сльози. На Франківщині рідним загиблим в АТО доводиться воювати з байдужістю

11.03.2018 23:48   Джерело: IfNews
Опубліковано : Патрік Скеля

Півтора роки тому на Прикарпатті створили спілку членів сімей загиблих, померлих та безвісти зниклих у зоні АТО. Люди об’єдналися, аби нікого не лишити на самоті з горем.

Читайте також

Бійцю АТО з Івано-Франківська перешкоджають вести власний бізнес

Тепер самі воюють – в основному з байдужістю, пише - Правда з посиланням Репортер.

У нас різниці нема

У невеликому кабінеті на Курбаса, 2 у Франківську кипить робота. Досить людно. Щоразу хтось приходить, щось уточнює, дізнається, забирає папери.

Тут збираються лише свої – ті, хто втратив рідних на війні. Невелике приміщення виділили для «Івано-Франківської обласної спілки членів сімей загиблих, померлих та безвісти зниклих у зоні АТО». Керує громадською організацією Степан Чомко. 12 січня 2015 року він втратив на війні сина Ярослава. Той був медиком, загинув в Артемівську. У голови ГО є заступниця – Олена Турусова-Бистрова, вдова Андрія Бистрова, який помер 20 квітня 2016-го поблизу Красногорівки.

За комп’ютером щось набирає Леся Семанишин – перша дружина Григорія Семанишина, який загинув під Донецьким аеропортом у січні 2016 року. Навпроти неї сидять Наталія Семчук, мати Андрія Прошака (Дебальцево, 2015) і Марія Шевченко (її син Тарас загинув у 2015-му біля села Гранітне). Посеред кімнати стоїть Марія Костишин. Жінка втратила сина Ярослава у 2014 році – від осколкового поранення в районі Донецького аеропорту.

Олена Турусова каже, що нині в них не дуже людно, бо інколи й стати нема де.

«У нас в області 128 сімей загиблих. Лише 34 із них отримали державну допомогу, – розповідає жінка. – 13 бійців у 2017 році, вже після виходу із зони АТО. Тут страшно: серце, цироз печінки, самогубства. Шість безвісти зниклих».

Каже, коли такі, як вона, більш-менш оговтуються від горя, то стикаються з різними проблемами. Держава обіцяє – не виконує. Квартири, грошова допомога, оздоровлення. Адже майже всі батьки загиблих перенесли інсульти, інфаркти. Багато нюансів не прописано, наприклад, нема роз’яснення, що таке сім’я чи родичі загиблого. А як бути з дітьми від першого шлюбу? Держава розділяє вдів і батьків, добровольців і мобілізованих…

«От, у цьому ж кабінеті – ЗСУ, ЗСУ, доброволець, доброволець, – показує на жінок Турусова. – Сльози ми всі ллємо однаково. Батьки, вдови по всій Україні. У нас нема різниці – наші однаково захищали Україну й залишили там найцінніше – своє життя. Ми об’єдналися, аби підтримувати одне одного».

Втім, кажуть, на Прикарпатті підхід до них найкращий по всій Україні. Є підтримка від міської та обласної влади. Є фінансування, програми на оздоровлення, просуваються квартирні й земельні питання. В інших областях буває значно гірше.

Аби пам’ятали

Жінки обговорюють, що наступного тижня поїдуть у Надвірну на відкриття пам’ятної дошки на школі, в якій вчився Павло Ільчук. Загинув 20 липня 2014 року під час мінометного обстрілу в районі аеропорту Луганська. Поїдуть, аби підтримати його маму.

Зберегти пам’ять – ще один з основних напрямків роботи спілки. Їм то важливо, їм болить, аби у школах, садках, училищах, вишах, де вчилися їхні діти, пам’ятали про них. Таких дошок в області відкрили вже десятки. Замовляють панахиди, їдуть на відправи. Транспорт для цього виділяє місцева влада.

Щомісяця при спілці є загальні збори. Найближчі заплановані на 17 березня. Зберуться, аби прозвітувати за роботу, поговорять про плани на наступний місяць, про свої проблеми.

Степан Чомко дістає із шафи фотографії загиблих, які надали рідні. Каже, повезуть у Зарваницю. Там у храмі є таке електронне табло, туди занесуть фотографії, інформацію, тож будь-хто зможе подивитися, помолитися.

«Це хто у нас? А, Ільчук, – переглядають фото жінки. – Це зараз маємо їхати у Надвірну відкривати йому меморіальну дошку».

«Які ж усі гарні! Їм би жити й жити. Боже, а це чия така дитина?» – запитує Марія Костишин, показуючи фото молодого десантника.

«Це Микола Самак, загинув під Донецьким аеропортом. Ми з пані Наталею їхали до нього на річницю, пам’ятаєте, до Бога за пазуху – десь на Косівщину? – говорить Олена Турусова. – Він був сирота, росли разом із сестрою в інтернаті. То помогли поставити пам’ятник. Обласна влада підтримує, але на рівні держави – та сестра не має права нічого отримати».

Штаби пишуть дурниці

У спілці кожен із батьків має свою роботу, свій напрямок. Наприклад, Михайло Козак займається Городенкою і Тлумачем. Його син Віталій загинув у червні 2015 року біля Авдіївки.

«Якщо в нього щось не виходить допомогти батькам там на місці, то ми тут через обласну владу добиваємося», – каже Степан Чомко.

Коломию курує вдова загиб­лого розвідника Володимира Чепіля – пані Ліля. Її чоловік підірвався на розтяжці біля Мар’їнки у лютому 2015-го. Христина Білінська курує Долину, Рожнятів, Калуш. Її син Зорян загинув під Іловайськом. Оксана Шудрава – в Яремче, зараз бере ще й Верховину. Її син Андрій підірвався на міні у липні 2014 року…

А от зі Снятинським районом біда, каже Степан Чомко, там поки що глухо. Але поїдуть туди налагоджувати роботу. Ще говорить, великі проблеми з родинами, які досі не мають статусу. Не можуть довести, що їхній син, чоловік загинув при виконанні службових обов’язків, бо, говорить Чомко, «у штабах пишуть різні дурниці про алкоголь і самогубства». Працюють з родинами, юристи допомагають. Наразі таких сімей є п’ять: три в Івано-Франківську та дві в області. Прізвища не називають, бо триває розслідування.

«Допомогли відстояти права і честь чоловіка вдові Лілі Дзунзі з Городенки, – розказує Олена Турусова. – Її чоловік Володимир служив у танковій бригаді, офіцер. Був застрелений з правого боку двома пострілами в голову. Зробили з чоловіка самогубця! Коли вона до нас прийшла, її трясло».

«У селі всі кажуть – самогубець, малому сину кричать – батько застрілився, його батьки на неї, мовляв, нащо сина відправила на війну?! – згадує Степан Чомко. – Далі тихо-спокійно почали дізнаватися і виплило, що Володимир був при виконанні, робив ревізію, вже мав повертатися додому… Чоловік лівша, а застрелений справа, два постріли. Зараз все це доказали».

Ніколи не загоїться

«Ми сюди йдемо з тим, у кого що наболіло, – тихенько каже Наталя Семчук. – Коли свята приходять – то найтяжче». Жінки кивають, очі мокріють.

«Біля ЦУМу люди дощик купують, усміхнені, а я ялинку ставлю лише на могилі Андрійка, – продов­жує говорити пані Наталя. – Намагаюся знайти спокій у церкві. Он, з Марією Шевченко у паломництво їздимо. Молимося, бо найбільшу силу мають матері».

«Підтримуємо одна одну, знай­шлися – біда нас об’єднала», – підтримує Шевченко.

«Але воно ніколи не загоїться, – схлипує Наталя Семчук. – В одній кімнаті портрет, в іншій, на коридорі. На кухні – де йому рочок. Коли готую сніданок, дивлюся на то дитя і воно мені дає сили. Якби поклала фото вже дорослого – не могла б і день прожити. Часто дзвоню до Марійки, Лєни, до іншої Марійки».

«Ми – як рідні», – каже Марія Костишин, обіймає Семчук.

«Рідні так не зрозуміють, як ці мами, що теж втратили дітей, – пані Наталя дивиться десь вбік. – Ніхто не зрозуміє. Нас і з пижиків не раз ганяли. Заходимо, кажемо: «Посвідчення». Просто язик не повертається сказати – «Посвідчення мами, чий син загинув в АТО». А тобі у відповідь: «Я його туди не посилав». Їдемо з Марією удвох, тоді одна за іншу заступимося».

«А мене вигнали раз з 22 маршруту, – пригадує Марія Шевченко. – Водій сказав, що вже має з посвідченням. Я почала, що в мене таке, що можу їхати – син загинув в АТО. Водій встає, аж багряний. Сказав: «Ти їхати не будеш». Вийшла – не бачу ні дороги, нічого».

Жінки згадують, як їхня Марія Баран – мати Юрія Барана – розказувала, що водій теж образив, але в автобусі були атовці, тож шофер потім дуже пожалкував.

«Мій син не дожив до 35, – говорить Марія Шевченко. – Коли почула – одразу інфаркт. Його ховають, а я в реанімації. Два роки не могла прийняти, що його нема. У мене двоє синів. Мені важко, а Наталочці ще важче. У неї нікого. Спершу ніколи не бачила, як привозять вантаж 200. Стою раз біля Княгинина, чую сирену. Не така, як поліція чи швидка. Ноги підкошуються, дерево обійняла, а перед очима машина з написом «Вантаж 200». Потім ще тричі бачила…».


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу ifnews.org.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: IfNews   1296