Такі основні завдання стоять нині перед суспільством щодо проблем інвалідів. Чи витримає цей тест на людяність наша українська дійсність? Як живеться нині цій категорії громадян у об’єднаних територіальних громадах і хто має надавати  допомогу  людям із особливими потребами у новостворених органах? Такий головний посил  конференції, яку нещодавно організувала Тернопільська обласна організація «Союз організацій інвалідів України» спільно з облдержадміністрацією та Департаментом соціального захисту населення ОДА.

Важко усім, а інвалідам - найважче

До організації, за словами її голови Михайла Костіва, входить близько сорока різних об’єднань інвалідів по усій області, тож вона є відкритою для усіх. Загалом в області налічується 58 тисяч людей з інвалідністю, яким потрібна  турбота й увага. До участі у семінарі запросили як представників влади, так і самих інвалідів. Відбувся гострий, актуальний діалог, де люди з обмеженими можливостями висловили свої пропозиції і побажання. А їх є дуже багато. Це і проблема доступності до споруд (під’їзду до них),  питання працевлаштування, безкоштовного і комфортного проїзду в громадському транспорті, придбання технічних засобів реабілітації, ортопедичних виробів, та й просто – шанобливого ставлення, уваги, яких так бракує.

Нинішнє суспільство черстве, хворе і немилосердне. І часто неповносправні люди стикаються із нерозумінням своїх потреб, а Конвенція ООН про права інвалідів гарно виглядає лише на папері.

«Союз організацій інвалідів України» є громадською організацією, але тісно співпрацює і з державними проектами. Як зазначає М. Костів, ця співпраця за останні роки є досить результативною. До позитиву зараховує створення дорадчого органу при Тернопільській ОДА, відновлення роботи так званого « комітету доступності» для людей з інвалідністю, надання потребуючим правової допомоги і навіть захисту у судах.

У Борщеві, скажімо, питання пандусів є дуже проблемним. У більшості споруд їх просто немає, а там, де вони є, потребують негайного вдосконалення. Візочникам важко навідуватися до таких установ, де пандуси встановлені із крутим нахилом, або ж дуже вузькі, де двері відкриваються назовні і тому потрібно робити маневри, щоб не травмуватися, де немає поручнів і кнопки виклику. А якщо така кнопка і є, то вона або не працює, або є просто бутафорною, для замилювання очей. Цим часто грішать підприємці, не задумуючись над зручністю.  Інвалідам важко на таких пристосуваннях обходитися без сторонньої допомоги. Усі ці факти були виявлені у центрі Борщева, яким пройшовся Михайло Костів. Тому звернувся до представників РДА і місцевої громади негайно вжити заходів до виправлення ситуації.

Проблема не тільки у пандусах

Однак проблеми інвалідів не розв’язуються лише наявністю  пандусів. Тепер, коли держава пустила у вільне фінансове плавання міста і села, новостворені громади мають вирішити чимало соціальних питань.  Наприклад, Михайло Костів радить створювати соціальні центри для обслуговування інвалідів і залучати до роботи фахівців. За кошти громади можна утримувати осіб для супроводу, соціальне таксі для потреб неспроможних людей, впроваджувати можливість  інклюзивної освіти у школах для дітей-інвалідів, дбати про їх працевлаштування, домовлятися із перевізниками про компенсацію безкоштовного проїзду, вимагати від приватних підприємців побудови біля їх об’єктів якісно обладнаних пандусів тощо. І досвід такий в області маємо. Успішно діють такі проекти, для прикладу, у громадах Байківців і Великих Гаїв, що поблизу Тернополя.

Щодо перевізників, тут справа складніша. Самі інваліди скаржилися на зібранні, що водії часто не хочуть впускати до салону пільговиків чи інвалідів, якщо їх є  понад норму,  а подекуди й хамлять. Як наслідок – зіпсований на увесь день настрій і потрачені нерви від фрази водія: «Виходьте, у мене вже таких, як ви, є досить!». Тому цей конфлікт між пасажирами і перевізниками треба розв’язувавати саме через вирішення питання компенсації проїзду останнім.  Як? Тут є різні шляхи. Наприклад у Тернополі – це «Карта тернополянина» із пільгами для інвалідів. У Чорткові міська влада вирішила давати таким людям 8 талонів на місяць для безкоштовного проїзду в громадському транспорті. У Кременці водіям відшкодовують компенсацію за перевезення людей з інвалідністю.

Інвалідність — це соціальне явище, а не захворювання чи вирок. Та й не вимагають інваліди чогось особливого, лише елементарного — можливості повноцінно жити.  Маємо багато прикладів, коли  люди з особливими потребами стають активними  членами суспільства, які надихають своїм прикладом багатьох, зокрема й абсолютно здорових людей.

Таким прикладом у Борщеві може слугувати подружжя Ярослава і Юлії Злонкевичів . Пан Ярослав – відомий композитор, автор багатьох пісенних збірок, учасник різноманітних конкурсів і фестивалів, має чимало  нагород, а його пісні часто звучать на радіо у виконанні відомих українських співаків. Дружина Юлія Миколаївна є першим слухачем усіх пісень, добрим порадником. Жінка багато років очолює Борщівську організацію інвалідів «Зорі надії», яка входить  до обласної організації «Союз організацій інвалідів України». Подружжя веде досить активний спосіб життя, залучаючи до поїздок і різних заходів людей з інвалідністю зі всього району.

Чи дотягнемось колись до Європи?

Моя родичка нещодавно повернулася із Португалії. Доглядала там жінку-інваліда на візку. Ця жінка працювала у банку, але внаслідок нещасного випадку у робочий час втратила працездатність. Керівництво банку взяло на себе зобов’язання оплачувати доглядальницю для своєї колишньої працівниці. Діти цієї жінки працюють і навідуються до матері, вони можуть спокійно займатися своїми справами. Те, що роботодавець оплачує послуги по догляду – досить звична річ для розвинених країн, де питання відповідного ставлення до таких людей стоїть на першому місці. Але якщо порівняти якість життя і надання послуг для людей з інвалідністю у Європі і в Україні, то цей контраст буде разючим. Як чорне і біле.

Михайло Костів, як очільник громадської організації інвалідів часто бував у сусідній Польщі,  Італії, інших країнах Євросоюзу і був вражений тим, як суспільство сприймає таких людей. Насправді вони там – повноправні громадяни. Вулицями курсують автобуси і тролейбуси із пристосованими підйомниками, біля під’їздів – висувні пандуси на пультах, спеціально облаштовані ліфти.  У  громадських закладах для потреб таких людей продумано усе до дрібниць, і для того, щоб людині було зручно, комфортно і затишно. Доступне медичне забезпечення, першочергове право на здобуття освіти, працевлаштування і достойна фінансова підтримка держави.

Помалу і ми запозичуємо такий досвід. Скажімо, у Львові влада взялася серйозно за цю проблему. В одному із конструкторських цехів  інженери розробили систему підйомників для входу у будинки. Вони теж працюють на пультах. Переобладнали і багато ліфтів, встановили на сходах відкидні пандуси та поручні. І робота ця у Львові ведеться планомірно і цілеспрямовано. Тобто не стоять осторонь проблем інвалідів.

Та поки що в цьому питанні більше негативу, ніж позитиву. Гірка правда - завжди і у всі часи турбота про інвалідів в основному трималася на щирій добрій волі окремих людей, громадських організацій.   А скільки є тих, кому просто нікому допомогти? Це питання залишається відкритим до владних структур. І діяти треба негайно!