Євген Заплетнюк

Євген Заплетнюк

богослов, письменник, священослужитель, Богослов.укр

Димитрівська субота: Чому моляться за померлих?

03.11.2017 11:23   Джерело: TeNews
Автор : Євген Заплетнюк

У силу певних історичних обставин, в суботу напередодні дня пам’яті святого Димитрія Солунського, в традицію Української Церкви увійшла практика поминання усіх від віку померлих отців і Ð¼Ð°Ñ‚ерів наших. Про це згадує ще митрополит Петро Могила в своєму відомому «Ð¢Ñ€ÐµÐ±Ð½Ð¸ÐºÑƒ». Раніше на Русі цього дня поминали лише воїнів, котрі віддали свої життя на полі битви. То ж не дивно, що інші Помісні Церкви такого звичаю не знають. Із плином часу, в димитрівські суботи почали молитовно згадувати й всіх інших померлих, не лише військових. Таким цей день зберігся і до наших днів.

Одним із найбільш складних богословських питань, що має значення не тільки для теорії християнського життя, але й для його практики, є питання загробної участі людини. Сьогодні чимало псевдоцерков, начебто з допомогою Святого Писання, заперечують можливість існування вічного життя по смерті. Одні з них заперечують існування душі, інші – пекла, інші – вводять окрім раю та пекла ще якісь особливі потойбічні місця, ще інші – відкидають можливість спілкування та нашого впливу на долю покійних людей у вічності.

Найкращим доказом Божественного походження Православ’я є те, що його віровчення ґрунтується безпосередньо на істинах Святого Письма, а разом із Священним Переданням, вони складають одне, гармонічне та неподільне ціле – живий досвід Церкви. Таким чином можна стверджувати, що лише ту Церкву можна вважати Істиною, у якої зовнішні обряди та віровчення не суперечать духу Святого Писання, а підтверджують і підкреслюють його.

Рамки нашої розмови, на жаль, не дають нам можливості детально розглянути всі необхідні в такому випадку свідчення Священної науки Церкви з цього приводу. Однак, все-таки, ми дуже коротко, майже тезово, згадаємо про найважливіші догмати віри, пов’язні з реальністю потойбічного життя.

Святе Писання вчить про те, що після смерті людина не перестає існувати як особистість, але продовжує своє існування в іншій реальності, що поки для людей є незбагненною, але від цього – не менш реальною чим наш видимий, фізичний світ ( 1 ÐšÐ¾Ñ€. 2:9).

Потойбічний світ неоднорідний по природі. Він поділяється на дві принципово різні частини: рай та пекло.

  • Рай, або ж Царство Небесне, це те місце або стан, що очікує людей, котрі вибрали любов та її втілення, основною цінністю свого життя (Рим. 14:17).
  • Пекло – навпаки – призначене для диявола та його слуг (Пс.25: 9, 27:3 ).

На кожну людину по смерті чекає Суд Божий (Мф. 25:13), на ÑÐºÐ¾Ð¼Ñƒ вона відповідатиме за прожите життя (Мф.24:46). Також ми знаємо, що їх буде два. Перший – одразу по смерті (Євр.9:27). Він не остаточний. Другий буде при кінці світу (Мф.24:29-30). Також ми знаємо, що Бог дозволяє людям на землі, ще за життя, піклуватись за померлих, та чинити добрі справи у їхню пам’ять, заради зцілення душі та спасіння, що може повпливати на посмертну участь людини (Сирах 7:36Як.5:16).

Із погляду Бога, люди не вмирають, а просто змінюють форму та місце свого буття – для Нього всі живі (Лк.20:38Рим. 14:8) . У своїх молитвах ми звертаємось до Спасителя, в чиїх руках ключі від раю та пекла (Об.1:18). В іншому місці Він обіцяв Своїм учням чути та задовольняти їхні молитви (Ін.14:13-14).

У Святому Письмі зустрічаємо чимало місць, котрі показують нам, що люди віддавна молилися за померлих. Так, молилися сестри про свого померлого брата Лазаря (Ін. 11:21,32-40). Молився пророк Варух (Вар.3:4-5) та Юда Маккавейський (2 Мак.12:43-45). На молитовну згадку про померлих навіть влаштовували особливі трапези на гробах (Сир.7:36Єрем.16:7,Тов.4:17) або постили (1 Цар.31:13; 2Цар.1:12). Апостол Павло молився про померлого Онисифора (2 Тим.1:18).

Отже, існує багато свідчень того, що як у Старозавітній, так і в Новозавітній Цекрві, святі та праведні люди молилися за померлих та заповідали так молитися іншим (Як.5:16; 1 Ð¢Ð¸Ð¼.2:1)

Для чого поминати у молитвах тих, хто вже помер?

Для того, щоб виконати свій християнський обов’язок і явити любов тим, хто сам собі допомогти вже не може. Ми знаємо, що померлі люди з часу упокоєння очікують на свою вічну участь. Самі собі вони допомогти вже не можуть, і нічого самостійно змінити у своїй подальшій долі – теж. Але це можемо ми – живі. Тому в пам’ять про них ми творимо молитву, милостиню, піст та інші добрі діла чим протягуємо руку допомоги потребуючим. Одночасно з цим, наші молитви за ближніх роблять інше диво. Вони мають властивість розм’якшити наше черстве та згрубіле серце, і одночасно допомагають і тим людям, за яких ми молимось, і нам самим.

Як нинi поминають померлих?

Церква навчає, що Господь не погордує жодною благою справою, яку ми чинитимемо для спасіння наших ближніх. І не має значення, чи ці ближні ще живі, чи вже померлі. Тут на першому місці, звичайно, стоїть загальноцерковна молитва. Для спасіння душі людини має величезне значення її участь у Святих Таїнствах. Тому, найперше та найважливіше – це поминання імені живих або померлих під час Божественної літургії, та на Проскомідії, що їй передує. Поки людина жива, вона має можливість самостійно приступати до Євхаристії. А коли померла, то її родичі, друзі, чи навіть вороги, можуть замовляти особливі поминальні богослужіння в її пам’ять, накладати з благословення духівника на себе піст, творити милостиню та інші добрі справи. Все це може допомогти душі померлих.

Що таке Парастас та Панахида?

Парастас – (з грецької – клопотання) це особливий богослужбовий чин, котрий відправляється за померлими православними християнами. Інша його назва – Велика панахида. Згідно церковного уставу повинен відправлятися під час всенічого бдіння всіх батьківських субот, що на практиці, зазвичай, відповідає вечору п’ятниці.

Панахида – (з грецько- всенічна молитва) інший, дещо скорочений чин, під час котрого молитовно згадуються померлі, і в надії на милосердя Боже випрошується їм прощення провин та блаженне вічне життя. Звершується вона у різний час: і до погребіння, і на 3,9,40 дні по смерті, у день народження, іменин та на річницю смерті.

Чому люди приносять до церкви хлiб?

Традиційно хліб, вино та єлей – це ті речі, що з давнини приносили в храм, як пожертву. Все це раніше було потрібно для звершення богослужінь. У Ð½Ð°Ñˆ час це також потрібне, але сьогодні в церкві використовується і вино, і хліб, і єлей багато кращої якості, ніж ми використовуємо удома. Тож, не втрачаючи свого символічного значення, все принесене на панахидний столик розділяється між кліром та прихожанами храму, як милостиня в ім’я прощення гріхів новопреставлених рабів Божих.

Чи завжди потрібно щось приносити?

Зазвичай, віруючі люди навіть не маючи достатньо богословських знань, вже на інстинктивному рівні відчувають потребу скласти пожертву на храм, і таким чином подякувати Богу за Його милосердя та матеріально підтримати Церкву. Так само, цілком природною є пожертва в наміренні покійної людини або грошима, або певними продуктами. Звичайно, якщо хтось цього не зробить, з храму їх ніхто не вижене. Слід лише пам’ятати, що головне не лише, як багато ми будемо жертвувати, але з яким серцем. Очевидно, що коли ми будемо жалкувати про свої гроші, чи навпаки – неймовірно пишатись собою від власного благочестя – це може принести протилежний результат.

Не минаймо храму, в якому повсякчас твориться молитва за наших померлих!

£££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££££

Коли на засідання літературного об’єднання, яке працює при  обласній Тернопільській організації НСПУ приходить Тетяна Дігай (а приходить вона частенько), всі розуміють – «Ñ…аляви» не буде. І тоді всі внутрішньо налаштовуються на серйозний майстер-клас і почуваються студентами. Затамувавши подих, чекають на вердикт від професійного літературного критика. Однак принагідно хочу зауважити, що тим початківцям, хто у свій час отримував поради і настанови від п.Тетяни, насправді, пощастило. Бо літературна стезя, а особливо поетична, потребує неймовірних зусиль і праці не тільки над собою (читання інших, інтелектуальні напрацювання), а й це, в першу чергу, невтомна і повсякденна копітка робота над кожним написаним словом. Бо написати можна що завгодно, то не штука. Але як написати таке, щоб воно відгукнулось у серці читача сонцесяйною радістю і викликало натхненну жагу до життя на позитивній хвилі. При тім чесно зізнаюсь, що не всі маститі й відомі серед «ÐºÑ€Ð°ÑÐ½Ð¾Ð³Ð¾» письменства поспішають ділитися досвідом і секретами творчої кухні, а тим паче – свого успіху.

null
Фото: Валентина Семеняк

А тепер – про музику. До чого тут це, може зауважити  кмітливий читач, якщо мова – про поезію? Особисто для мене музика і поезія живуть на одній енергетичній хвилі звучання. Тому не здивувалась, коли у свій час дізналась, що Тетяна Дігай за фахом викладач фортепіано. Не дивуйтесь, але саме цей факт допоміг мені зрозуміти неймовірну «Ð¿Ñ€Ð¸ÑÑ‚расть» цієї творчої особистості до… написання рецензій на твори інших. Погодьтесь, щоб написати добротну рецензію (з глибокою аналітикою), треба добре пройтися сторінками тексту, всотавши в себе кожну думку, речення, слово, а ще ж серед цього всього вирізнити особливі стилістичні або лексичні перлини, та й не тільки. «Ð—вільнення» осягнутого відбувається через слово на папері. Тому й не дивно, що поетеса стала переможницею конкурсу рецензій «ÐšÐ½Ð¸Ð³Ð° року Бі-Бі-Сі-2007)» ще десять років тому. Згодом нова переможна сходинка у номінації «Ð»Ñ–тературна критика і публіцистика» у 2009-ому у журналі «Ð›Ñ–тературний Тернопіль».  Ð ще п.Тетяна дипломант конкурсів порталу «Ð‘уквоїд» знову ж таки у номінації «Ð›Ñ–тературна критика» три роки поспіль 2009-2011.

null
Фото: Валентина Семеняк

У її творчому куферку окрім поетичних книг («ÐšÐ¾Ñ€Ð¾Ð½Ð° Афродіти», «Ð¢ÐµÑ‚янин день», «Ð£Ð´Ð²Ð¾Ñ… із тишею», «Ð†Ð¼Ð¿Ñ€Ð¾Ð²Ñ–зації») є й інші. Це книги із її рецензіями: "Книжкові імпресії", "Кубік рубіка", "Метроном", "Дзеркало", "Післямова". І зовсім новенька, яка ще пахне поліграфічним друком тернопільського видавництва «Ð¢ÐµÑ€Ð½Ð¾-граф» – "Час дефіле", яка з’явилась у новітній серії під емблемою «Ð¢ÐµÑ€Ð½Ð¾Ð¿Ñ–льська обласна організація . Національна спілка письменників України». (Ідея серії  очільника спілки Олександра Смика). У виданні зібрані рецензії та відгуки на твори сучасної української поезії та прози упродовж 2012-2015 років. Рецензії написані фахово й професійно. Це справжня знахідка для, наприклад, майбутніх журналістів чи філологів, де студіюється предмет «Ð›Ñ–тературної критики». У цій книзі знайомимось з відомими і не дуже творчими іменами – нашими сучасниками. Серед них Анна Багряна, Юлія Мусаковська, Люба Лазука, Терезія Мора (переклад з німецької Христини Назаркевич), Сергій Пантюк, Любко Дереш, Сергій Жадан, Ірина Шувалова, Василь Карп’юк, Володимир Кравчук, Богдан Мельничук, Володимир Даниленко, Сергій Лазо, Таня Малярчук, Володимир Дячун, Наталя Пасічник, Ліля Мусіхіна, Олександр Смик та інші. Багатобарв’я імен і прізвищ нагадує дивовижний квітковий осінній букет. І як тут не погодитися із авторкою про те, що «ÐŸÐ¾ÐµÑ‚ – не людина вчинку, він – людина слова. Слово є вчинком поета. На поетичній клумбі України квітнуть усі квіти, прецінь явного претендента на роль генія, на мою думку, нема. Та менше з тим! На роль лідера може з повним правом претендувати сама пані Поезія, як незалежний свідок історії, як колосальний прискорювач свідомості, мислення, бо, власне, поезію неможливо спростувати – вона ні на чому не наполягає. Її справа – відкриття, кожен випадок, і кожен акт пізнання для неї – приватний, індивідуальний. Поезія самодостатня й тому переконлива».  

Слово письменниці Тетяни Дігай завжди виважене і влучне, як добірне зерно навесні. Метроном її Душі налаштований на справедливість, честь і відданість справі. Вона завжди скрізь на передовій спілчанських заходів.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: TeNews   673